Вихідні та святкові дні 2018 року

Враховуючи положення статті 73 Кодексу законів про працю України, у 2018 році на підприємствах, в установах, організаціях робота не проводитиметься у такі святкові дні і дні релігійних свят:

    1 січня - Новий рік (понеділок);
    7 січня - Різдво Христове, православне (неділя);
    8 березня - Міжнародний жіночий день (четвер);
    8 квітня - Пасха (неділя);
    1 травня - День міжнародної солідарності трудящих (вівторок);
    9 травня - День Перемоги (середа);
    27 травня - Трійця (неділя);
    28 червня - День Конституції України (четверг);
    24 серпня - День незалежності України (п'ятниця);
    14 жовтня - День захисника України (неділя);
    25 грудня - Різдво Христове, католицьке (вівторок).

Якщо святковий або неробочий день збігається з суботою або неділею, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого (відповідно до статті 67 Кодексу законів про працю)

Вихідні та святкові дні 2018 року

Вогняна мавпа наближається (2016 рік)

2016 рік - це рік вогняної/червоної мавпи. Вважається, що люди народжені в рік мавпи доволі творчі, наділені оригінальною неперевершеною фантазією, доволі вигадливі і непередбачливі. Інколи це призводить до того що деякі люди намагаються обходити мавп стороною, особливо люди народженя в роки кроля, козла та коня. Передбачається, що 2016 рік буде доволі позитивним і принесе успіх тим хто докладе певних зусиль до досягнення поставлених собі цілей незалежно від того в рік якої тварюки він  чи вона народилися.

Слід згадати, що власне рік мавпи за східним календарем почнеться 8 лютого, тому не варто покладати великих надій на допомоги вогняної мавпи у січні :). Хоча астрологи прогнозують, що місяць напередодні року мавпи теж буде доволі яскравим і веселим. За словами незліченної кількості ворожок, астрологів, знахарів, карпатських мольфарів, волхвів особливо яскравою буде ніч з 31 грудня на 1 січня. Проте передбачається, що день першого січня буде дещо тьмяним і всилу розташування планет, зірок, через магнітні бурі та активність сонця. Перший день нового року пройде для багатьох людей з головною біллю та нудоту. Чому так не зовсім зрозуміло, але ситуація з кожним 1 січня повторюється з року в рік, століття за століттям, не дивлячись на те чи це рік мавпи чи свинюки чи іншої тварюки. В зв’язку з цим незрозумілим ослабленням самопочуття громадян, багато країн оголошують 1 січня вихідним. Декого може непопустити і 2-го і 3-го січня, тому в Україні вони також часто оголошуються вихідними, щоправда чи будуть вони вихідними вирішують високопосадовці, що враховують власні плани, щодо бурхливості проведення нового року. Як би там не було, але рекомендується для полегшення проходження початку нового року, менше вживати напитки із речовинами, що містять загадкову речовину з хімічною формулою С₂Н₅ОН.

Якщо ви мрієте про життєрадісних, веселих, творчих малюків, то 2016 рік ідеальний для їх народження. Власне сам початок китайського нового року (Ніч 8 лютого) ідеальний для зачаття дітей з неперевершеною фантазією. З них без сумніву вийдуть неординарні особистості, які не раз шокуватимуть своєю неординарністю батьків та оточуючих.

Якби там не було, але старі люди говорять, що як 2016 рік зустрінеш, то так його і проведеш. Тож готуємось до його зустрічі.

Якщо ви захочете когось привітати з новим роком, то загляньте  сюди.

День конституції України (28 червня)

День конституції України - державне свято України, що святкується щорічно 28 червня на честь прийняття конституції в 1996 році. Цікаво, що це єдине державне свято, що закріплене в самій конституції статтею 161: " День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України."

Розробляти проект конституції ще розпочали після проголошення суверенітету України в кінці 1990 року. Розробка проекту йшла з перемінним темпом і із значними дебатами. Конституцію України прийняли в ніч з 27 на 28 червня 1996 р.

Крім політичного значення нова Конституція України має надзвичайно велику юридичну цінність як правовий акт. Перш за все це Основний Закон держави, який має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі повинні відповідати їй. А це значить, що Конституція є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий період.

Цікаво, що в конституції положення про Гімн та Великий герб України прописали в загальному і залишили дане рішення на майбутнє. Було прописано  лише, що повинне ввійти в основу даних елементів державності. В 2003 році був виданий закон про затвердження гімну "Ще не вмерла Україна", щоправда було взято тільки  перший куплет твору П. Чубинського. Щодо затвердження великого герба України і досі точаться суперечки. Конституція прописує що  Великий герб України повинен складатися з малого герба (Тризуба) та герба війська запорозького (Козака).

1 квітня - День сміху (День дурня).

 Ви коли-небудь замислювалися про те, чому першого квітня всі жартують, веселяться і влаштовують один одному смішні розіграші? Адже цей звичай існує не тільки у нас, а в багатьох країнах. І це притому, що «День сміху», або «День дурня», як називають у народі це свято, не внесений ні в один календар знаменних подій. Так звідки ж взялася традиція відзначати 1 квітня? Думок існує багато. 
Думка перша. Колись у Франції Новий рік святкували в кінці березня. З 25 березня по 1 квітня люди ходили в гості, дарували подарунки, веселилися як могли. Але в 1562 році Папа Римський Григорій XIII ввів новий календар - григоріанський, і Новий рік був перенесений на 1 січня. Однак французам було шкода розлучатися і з «Старим Новим роком», ось вони і продовжували святкувати його 1 квітня, за що їх і прозвали «першоквітневими дурнями».
 Думка друга. Свято зародилося в Давньому Римі, де відзначали «Свято дурних». Правда відзначали це свято не 1 квітня, а 17 лютого.
 Думка третя. Традиція зародилася в Східній Індії, жителі якої й донині відзначають «День жартів», але не 1 квітня, а 31 березня.
 Думка четверте. «День жартівників» виник з волі неаполітанського короля Монтерея, якому в одне зі свят приготували блюдо з риби.Йому сподобалося частування, і він попросив приготувати його знову. Такої риби не знайшлося, і кухар «підсунув» королю щось схоже. Однак короля обдурити виявилося неможливо - розіграш не вдався, а король не розсердився, а засміявся. Якщо все це сталося якраз 1 квітня, зрозуміло, чому зародилася традиція в цей день жартувати і влаштовувати веселі розіграші.

Історія свята Хелловін

 Свято Хелловін

Що це за свято Хелловін?Чи замислювалися ви над цим? Що відзначається в цей день і звідки взялися ці ритуали і традиції? Навіщо дорослі і діти вбираються в різні костюми і лякають один одного?

Коріння цього дивовижного свята починаються з часів дохристиянської епохи. Племена кельтів, які проживали на території Англії, Ірландії та Північної Франції, ділили рік на дві частини - зиму і літо. 31 жовтня вважалося у них останнім днем ​​року. За старим календарем друїдів новий рік в Англії настає 1 листопада, і напередодні, 31 жовтня, потрібно прогнати всіх злих духів, які в цю ніч виходять на білий світ. Для цього і готується спеціальний ліхтарик. Зазвичай його роблять з гарбуза, але можна зробити і з ріпи або великої дині. Цей день також означав закінчення збору врожаю і перехід на новий - зимовий сезон. З цього дня у кельтів починалася зима.

Святкування Нового року відбувалося в вночі на перше листопада. У цю ніч за стародавнім повір'ям кельтів світи живих і мертвих відкривали свої двері, і мешканці потойбічного світу пробиралися на землю. Для того щоб не стати жертвами духів і привидів, кельти гасили в своїх будинках вогонь, надягали на себе звірині шкури, щоб відлякувати непроханих прибульців. На вулиці біля будинків залишали частування для духів, а сам народ збирався біля вогнищ і приносив у жертву тварин. Після жертвопринесення люди брали священний вогонь, щоб внести його до себе в будинок. Символом свята був гарбуз. Він не тільки означав закінчення літа і збору врожаю, а й відлякував злих духів священним вогнем, який запалювався всередині неї.

Ця традиція передавалася з покоління в покоління аж до першого століття н.е. Після вторгнення римлян, кельти, що живуть на островах Британії та Ірландії, були змушені відмовитися від більшості язичницьких обрядів і звичаїв і прийняти християнську віру. Однак народ пам'ятав про це свято і передавав розповіді про нього своїм нащадкам.

Згідно з наказом Папи Григорія III в дев'ятому столітті свято День всіх святих був перенесений на перше листопада. Цим християнська церква хотіла викорінити язичницькі традиції, однак сталося зворотне, свято знов почали святкувати. Передсвяткова ніч, в староанглійській мовою, звучала як All Hallows Even (Вечір всіх святих), або скорочено - Hallowe'en, ще коротше - Halloween. Так і з'явилася сучасна назва цього свята.

Свято Хелловін відзначається досі за старими традиціями. Цієї ночі люди надягають різні костюми, влаштовують маскаради і конкурси. Головним символом свята, як і століття тому, залишається страхітливого вигляду гарбузова голова з палаючою свічкою. Цієї ночі діти стукають у будинки і кричать: «Пригощай або пошкодуєш!». Для того щоб захиститися від цих маленьких «злих демонів» слід пригостити їх якими-небудь солодощами, що є свого роду жертвою. Інакше їх справжні побратими по "легіону нечистих" цілком можуть жорстоко пожартувати над вами.

Є ще одна легенда, згідно з якою істинним джерелом походження даної традиції є п'яниця на ім'я Джек, який уклав угоду з дияволом.

24 липня - День святої рівноапостольної княгині Ольги

Ікона св. Ольги

Свята Ольга – це перша християнка на великокняжому престолі Києва, її охрещення створило якоюсь мірою передумови християнізації нашої держави. Прийнявши християнську віру, вона піднесла авторитет і своєї особи, і своєї країни в очах Візантії та християнських володарів Західної Європи. Охрещення Ольги, яке залишилося її приватною справою, дало підстави сучасникам її внука св. Володимира Великого, хрестителя Русі, казати, що вона була «наймудрішою серед людей».

Де саме народилася Ольга достеменно невідомо. Різні історики дають дещо відмінні версії походження княгині. Її ім’я – не слов’янське, як це може сприйматися тепер, а варязьке: Гельґа, що по-давньоскандинавськи означає «свята». Це був час, коли варяги (тепер це шведи, норвежці, данці й ісландці), проникаючи на наші землі як воїни й купці, швидко переймали у наших предків і мову, і культуру та, ставши панівною верствою, спричинилися до дальшої розбудови давньоруської держави.


Дата хрещення Ольги не відома точно. У літописі сказано, що Ольга хрестилася в Царгороді 955 року. Грецькі джерела широко описуючи її побут у Царгороді в 955-957 роках, нічого не згадують про її хрещення. Таку важливу подію, як хрещення володарки Русі, вони не могли б оминути мовчанкою. Більшість істориків вважають, що Ольга охрестилася в Києві в 954-955 роках і вже як християнка була потім з великими почестями прийнята у Царгороді.

Повість минулих літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря I). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в бані; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід на землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п'ять тисяч» п'яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста.

Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання : «Чи може дочка одружуватись з батьком?». Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.

Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до німецького короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов'язують ротонду Х ст., рештки якої виявлені археологами в межах так званого «города Кия». Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

До 964 року літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава I, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли 968 року печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм. Хоча він був язичником і руйнував християнські храми.

Міжнародний день шахіста (20 липня)

Гра в шахи (14 століття)

20 липня святкують міжнародний день шахіста.

День шахів відзначається з 1966 року. Ініціатива створення такого свята належить Усесвітній шаховій федерації (ФІДЕ). Цього дня під її егідою проводяться різноманітні тематичні заходи та змагання.

Назва гри походить з перської: "шах мат" - "володар помер". Батьківщиною шахів вважається Індія. Там у V столітті з'явилася попередниця шахів - гра чатуранга. До європи гра потрапила приблизно у IX-X ст.

1 листопада 2011 року Постановою Верховної Ради України з формулюванням «враховуючи вагомі досягнення українських шахістів у змаганнях на міжнародному рівні, з метою привернення уваги суспільства, органів державної влади і громадських об'єднань до шахового спорту як високоінтелектуального, доступного і наймасовішого виду спорту, забезпечення державної підтримки і розвитку шахів, примноження потенціалу та популяризації шахів серед молоді, зміцнення міжнародного авторитету України завдяки досягненням шахістів» проголошено 20 липня Днем шахів в Україні.

День бухгалтера

16 липня - в Україні професійний день бухгалтера. Відзначається щорічно з 16 липня 2004 року.

Дата свята вибрана не випадково - цього дня в 1999 році був прийнятий Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

До 2004 року свято відзначалося федерацією аудиторів і бухгалтерів України неофіційно.  Указом Президента України № 662/2004 від 18.06.2004 16 липня було офіційно оголошено Днем бухгалтера.


Усіх бухгалтерів з днем бухгалтера


***
З професійним вашим святом
Щиро вас вітаєм,
Щастя, радощів, достатку
Від душі бажаєм.

Труд бухгалтера важкий -
Це усякий знає,
А тому уклін низький
Нині вам складаєм.

Зичим й далі так тримати
І в труді горіти,
Своєчасно подавати
Всі баланси й звіти.

Свято Петра і Павла

Дванадцятого липня за новим стилем — день святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть наші селяни, «Петра». В цей час у багатьох районах України починаються жнива, а звідси й походить народне вірування про те, що справа святого Петра — «жито зажинати».

В одній з народніх колядок святі Апостоли Петро і Павло виступають плугатарями, вони орють поле під осінній засів:

Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло волоньки водить,
А сам Господь-Бог пшеничку сіє,
А святий Ілля заволочує.

На карпатських полонинах, де потепління наступає пізніше, ніж в інших частинах України, з іменем святого Петра в’яжеться найвищий розквіт літнього періоду. В одній колядці співається, що святий Юрій трубить в трембіту «листовую», а святий Петро — «в цвітовую»: як затрубив святий Петро, то —

Пішли голоси по полонинах,
По всіх царинах, та й по всіх садах,
По виноградах, по пасіченьках —
Всі полонини у цвіту стали,
Всі полонини та всі царини,
Та й усі сади, та й виногради.
Зродили цвіту по всьому світу,
А пчолоньки сі ба й ізроїли,
Та на цвіт спали, медок зібрали[1].

Святий Петро часто згадується в народніх віруваннях та леґендах; так, на Херсонщині записано оповідання про те, як Бог з Петром людей парували: «...Ідуть вони в жнива; сонце пече їх..., жито стоїть, як стіна; те жито дівка жне так, що й голови не піднімить. Петро й каже: «Боже, поможи тобі, дівко!» Вона підняла голову, подякувала та й знову жне. Пішли вони на другу ниву, а там під копою в холодку дівка спить, аж хропе. Подивився на неї Бог і святий Петро та й пішли далі. Дивляться: стоїть віз одпряжений, а під возом спить парубок — нап’яв собі холодок з ковдри та й спить. Хотів святий ціпком оперізати, а Бог каже: «Не займай, Петре, ходім!» Пішли вони й зайшли в пшеницю — як ліс стоїть пшениця; парубок жне її, пече його сонце, а він працює й голови не піднімить. Петро й каже: «Боже, поможи тобі, хлопче!» Парубок підняв голову, подякував та й знову жне. Відійшли вони, а Петро й каже до Бога: «Спаруй, Более, цього парубка та оту дівку, що жито жне, і тих ледацюг спаруй». А Бог відповідає йому: «Старий ти, Петре, та дурний. Як тих ледацюг спарувати, то вони й з голоду помруть; цього парубка треба спарувати з ледачою дівкою». Так воно й буває в світі: як чоловік роботяга, то жінка ледащо; а як жінка моторна, то чоловік вайло»[2].

До свята Петра й Павла готувалися колись, в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, вбирали подвір’я. Ранком у цей день, звичайно, всі йшли до церкви. Дівчата вбирали свої голови вінками з польових квітів, а особливо червоними маками. Повернувшися з церкви, люди розгівлялися мандриками. Мандрики — це пампушки печені з пшеничного тіста, яєць і сиру. Сама назва походить ніби від того, що мандруючи по світі, Петро з Павлом живилися «мандриками». В цей день зозуля перестає кувати; селяни кажуть, що вона мандриками подавилася, бож украла в святого Петра одну мандрику й за це її Бог покарав тим, що вона на Петра давиться мандриками й перестає кувати. А якщо кує зозуля й після Петра, то це, за народнім віруванням, віщує нещастя.

На другий день після «Петра» є теж свято, але наполовину менше, і називається воно «Полупетра» або «Петрового батька». На Слобожанщині колись у цей день різали трьох півників і варили борщ у трьох горнятах — «три борщі, бо святий Петро три рази відрікався від Христа».

- - - - - - -

1 В. Гнатюк, стор. 214.
2 Бассараба І. В. Матеріали, 1916, стор. 50.

Джерело: Олекса Воропай "Звичаї нашого народу"

Дивіться також: День Петра і Павла

Свято Івана Купала

Івана Купала — це день літнього сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го червня за старим календарем, або 7-го липня — за новим.

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.
У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі. Так, у Густинському літописі записано таке: «Купало, яко-же мню, бяше богъ обилія, якоже у еллинъ Цересъ, ему-же безумный за обиліе блегодареніе приношаху въ то время, егда имяше настати жатва. Сему Купалу-бђсу еще и донынђ по нђкоихъ странахъ безумный память совершаютъ, наченше іюня 23 дня, въ навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далђй, сицевымъ образомъ: съ вечера собираются простая чадь обоего полу и соплетають себђ вђнцы изъ ядомаго зелія или коренія, и препоясавшеся быліемъ возгнђтаютъ огнь; индђ-же поставляють зеленую вђтвъ, и емшеся за руцђ около, обращаются окрестъ онаго огня, поюще свои пђсни, преплетающе Купаломъ; потомъ чрезъ оный огонь прескакуютъ»[1].

В «Житії Володимира» (XVI-те століття) свято Івана Купала описується так: «Въ вечерь зобравши ся младенцы и панны плетуть собђ вђнки изъ зђля розного, которіе кладуть на голову и опоясують ся имы; кладуть зась огонь и берут ся за руки и около огня одного скачуть, спђваючи пђсни, вь которыхъ часто споминають Купала, а потомъ презъ оный огонь прескакуютъ, бђсу оному Купалі офђруючи сами себе, и иныхъ много вымысловъ бђсовскихъ бридъкихъ на той часъ на оныхъ соборищахъ чинять»[2].

В XVII-му столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: «Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бђсовскою омраченіи благодараніе и жертву въ началђ жнивъ приношаху»[3].

Польський ботанік Мартин, котрий описує собутки[4] в кінці XVI-гo століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе. В цей диявольський день, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, щоб в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радости дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували. В день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: Іванів цвіт[5], лопух[6], богородська трава[7] і ведмеже вухо[8]. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей, чи тварин, напували хворих настоєм з зілля тих вінків. Цей запис Мартина кінчається словами: «Такий звичай був і в Червоній Русі»[9], — в Галичині.

З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі, або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком до сходу сонця вмиваються «іванівською» росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом з пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови.

Купало і Марена

 

Головними атрибутами свята є Купало і Марена, що в різних місцевостях України готуються по-різному. Так, на Поділлі й Волині дівчата роблять «Купало» з гілки верби; для цього вони беруть гілку, квітчають її квітами й вінками, а потім ходять
навколо такого «Купала» і співають пісень. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але в співах вони участи не беруть.

Хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата.

За якийсь час, коли вже дівчата «Купалом» натішаться, хлопці нападають на «Купала», обривають з нього вінки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Розкладають вогнище, й коли воно розгориться, то стрибають через вогонь усі присутні: хлопці, дівчата, жінки й чоловіки.
Молодиці приносять із собою вареники, чи інший почастунок, а чоловіки й парубки — горілку; тут же, біля вогнища, частуються, а потім починають танцювати.

На Полтавщині ввечері, напередодні Івана Купала, збираються дівчата на умовлене місце з вінками на голові. Вінки плетуть із кануперу[10], любистку[11], зірок[12], божого дерева[13], сокирок[14], барвінку[15], васильку[16], м’яти[17], рути[18], резеди[19] та інших пахучих трав.
Шапки й брилі хлопців теж уквітчані цими самими квітами, але квітчають не вони самі, а ті дівчата, з котрими вони любляться.

Зібравшись, дівчата беруться за руки і ходять навколо «Марени» — гілки чорноклену, або вишні, співаючи:

Ходили дівочки коло Мареночки,
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Марина в Дунаї втопилась.
На дівці Маринці плахта-чорнитка.
Як дійшли слуги та до мачухи:
«Не жаль мені дівки Маринки,
А жаль мені плахти-чорнитки».
Як пішли дівочки в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Маринка в Дунаї втопилась,
На дівці Маринці плахта-шовківка.
Як дійшли слуги та до матіньки:
«Не жаль мені плахти-шовківки,
А жаль мені дівки Маринки!»
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки[20].

Переспівавши пісню, дівчата зупиняються. Одна з них бере солом’яне опудало, одягнене в жіночу сорочку, й ставить під дерево, або поруч із гілкою–«Мареною»; інші дівчата вбирають голову того опудала стрічками, а на шию чіпляють намисто — це «Купало». Буває й так, що ставлять опудало з дерев’яними руками, на які чіпляють плетені вінки. Такого «Купала» обкладають купою соломи з кропивою і запалюють. Коли вогонь розгориться, хлопці й дівчата беруться за руки й перестрибують через вогонь, а інші в цей час співають:

Ой, на горі, на горі,
Там горіли вогні.
То ж не вогні горять,
То дівоньки ходять,
Білу лозу ложать.
Коли б же я знала,
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Шипшину під боки,
Каміння в головки.
Коли б же я знала
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Перину під боки,
Подушку в головки.

Часом дівчата застромляють у землю зрізане молоде деревце, оздоблюють його квітами й вінками, а потім запалюють вогонь навколо того деревця так, щоб вогонь його не пошкодив.
В інших селах, там же на Полтавщині, ввечері, напередодні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи, й називають його «Мара». Коло тої Мари кладуть купу жалкої кропиви і перестрибують через неї босими ногами. Пізніше на ту кропиву кладуть солому й запалюють, а потім стрибають через вогонь і дівчата, й хлопці. Вкінці вечора, коли вже гра кінчається, Мару несуть до річки й топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають з голови свої вінки й розвішують їх на деревах; буває й так, що ті вінки дівчата несуть додому й вішають їх у хатах, або в стайнях, як засіб охорони від нечистої сили для людей і для тварин.
Ще в інших селах, під зрубаним деревцем, «Мареною», замість солом’яного опудала садовлять дитя, котре вбирають квітами і вінками. Отже, тут дитя грає ролю Купала. Дівчата, взявшись за руки, ходять навколо «Марени» й «Купала», співаючи:

Ой, купалочка купалася,
Та на берегу сушилася,
Та й тому люди дивувалися.
Ой, не дивуйтеся сему, люди,
Бо я бачила дивнішеє:
Щука-риба красно ткала,
А рак на байрак цівки сучить,
А муха-горюха діжу місить,
Комар пищить, воду носить.

Наспівавшись, дівчата йдуть до річки, купаються й там топлять у воді «Марену». Далі розкладають вогонь, тут же на березі, й побравшись за руки, дівчата й хлопці стрибають парами через вогонь. Якщо при стрибанні пара не розійдеться, то це знак, що вона подружеться. Веселі вигуки й плескання в долоні супроводжують кожну пару, котра успішно перестрибне. Тут же біля вогню дівчата співають:

Ой, не стій, вербо, над водою,
Та не пускай зілля по Дунаю.
Ой, Дунай море розливає,
І день, і ніч прибуває,
У вербі корінь підмиває,
А зверху вершок усихає,
З верби листя опадає.
Стань собі, вербо, на риночку,
У крищатому барвіночку,
В запашному васильочку[21].

За спостереженням Н. Петрова, в другій половині ХІХ-го століття на Київщині, в день свята Івана Купала, ранком, ще до сходу сонця, дівчата брали довгу тичку, насаджували на неї мітлу, вибігали на вулицю, розмахували тою мітлою й співали насмішливих пісень на адресу хлопців. Як ось:

Купала Івана,
Сучка в борщ упала.
Хлопці витягали,
Зуби поламали.
Дівчата граблями,
А хлопці зубами;
Дівчата палками,
А хлопці руками...

Хлопці, почувши глузливі вигуки дівчат, нападали на них, віднімали тичку з мітлою, все це ламали на шматки й розкидали по вулиці. Часом хлопці й самі брали тичку з мітлою і теж вигукували глузливі слова, але вже на адресу дівчат[22].

По обіді дівчата, бувало, рвуть квіти й плетуть із них вінки, а потім роблять із соломи опудало, насаджують на палицю і доручають чотирьом дівчатам нести його на призначене місце; ті піднімають опудало на палиці й несуть, а останні дівчата, скільки б їх не було, стрибають навколо і співають. Коли як прийдуть на призначене місце, то вбивають палицю з опудалом у землю, але так, щоб саме опудало торкалося землі. Потім беруться за руки, ходять колом і співають купальські пісні. За якийсь час з’являються хлопці, віднімають у дівчат те опудало, розривають його на шматки й розкидають навколо, а якщо це коло річки, то кидають у воду.
Роблять Марену ще так: беруть вишневу гілляку з трьома сучками, один з сучків — голова, а два інші — руки; увивають цю гілку вінками, квітами, намистом, стрічками, — роблять ніби опудало на людську подобу. Потім одній з дівчат кладуть на голову вінок і доручають їй нести Марену за село, на призначене місце, звичайно, десь на горбок. Дівчина несе Марену мовчки, а інші дівчата йдуть за нею й співають. Прийшовши на місце, дівчата насипають купу жовтого піску, ставлять на пісок Марену, а самі, взявшись за руки, водять навколо неї хоровод. За якийсь час з’являються хлопці, віднімають Марену, беруть її в
своє коло й собі стрибають навколо неї й співають жартівливих пісень. Дівчата в цей час роблять нову Марену, але й цю другу віднімають хлопці. Часом буває так, що дівчатам доводиться робити кілька Марен протягом цього дня, але вони на хлопців не сердяться, мовляв, хлопці обманулися: забрали ту Марену, яка не гарна, а ось тепер буде ліпша.
Коли вже починає вечоріти, дівчата збираються на заздалегідь умовлене місце і втикають у землю вільце, — невеличку сосну, вбрану різними польовими квітами. Потім, узявшись за руки, ходять навколо вільця, співаючи. Переспівавши кілька пісень, дівчата беруть вільце, несуть його врочисто до річки й кидають у воду.

Н. Петрів пише, що в його час (1871 рік) старі баби розповідали, що тому років 50 (отже, років понад 140 від нашого часу) опудало Купала вбирали значно ліпше й сам обряд відбувався врочистіше. В той час Купала робили так: брали велику гілку будь-якого дерева, натягали на неї всю жіночу одежу, і ставили перед нею запалену свічку, а потім, узявшись за руки, дівчата ходили навколо й співали:

Зійди, сонечко, на Івана,
Стогни, земля, під Купалом!
Ой, ти наше дитя,
Прийми нас під своє накриття!

Далі Н. Петрів наводить ще таку купальську пісню:

Як пішла Ганна в Дунай по воду,
І ступила Ганна на хитку кладку, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Кладка хитнулась, Ганна втонула,
Як потопала, тричі зринала, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Ганнина мати громаду збирала,
Громаду збирала — усім заказала, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не беріть, люди, у Дунаї води,
У Дунаї вода — Ганнина сльоза, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї щуки,
У Дунаї щуки — Ганнині руки, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї сомів,
У Дунаї соми — Ганнині ноги, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ломайте, люди, по луках калини,
По луках калини — Ганнина краса, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не рвіть, люди, по луках терену,
У лузі терен — Ганнині очі, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не косіть, люди, по луках трави,
По луках трава — Ганнина коса, —
Ганна моя панна, ягода червона![23]

П. В. Іванова, описуючи народні звичаї Кубинського повіту на Слобожанщині[24], на самому початку нашого століття, 1907-й рік, пише, що напередодні Різдва Івана Предтечі, вечором по заході сонця, коли вже стемніє, дівчата й хлопці збираються святкувати Івана Купала. Збираються, звичайно, десь над річкою, подалі від будівель. На степових хуторах, звичайно, збираються десь на високому місці, на горбі. Зібравшись, хлопці й дівчата розводять вогонь, здебільшого з соломи.

В самому місті Куп’янську та ще в деяких великих слободах вогню не запалювали, а клали купи жалкої кропиви, або колючих будяків, чортополоху, і перестрибували через ті купи. Це здебільшого робили підлітки, — доросла молодь участі в цьому не брала.

В деяких слободах зберігся стародавній звичай купатися в ріках перед тим, як стрибати через вогонь. Скупавшись, дівчата кладуть собі на голови вінки, сплетені з польових і городніх квітів: з сокирок, барвінку, нагідок[25], дзендзі-веру[26] та дикої рожі[27]. Хлопці рубають молоде деревце чорноклену. Дівчата надівають на чорноклен свої вінки й несуть його на заздалегідь вибране місце, де втикають у землю, а вінки знову кладуть собі на голови. Це деревце називається «Купало».

Через вогонь, який тут розкладається, перестрибують, звичайно, парами: хлопець із дівчиною. Перед тим, як стрибати через вогонь, парубок здіймає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свою шапку. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учасників гри, розмінявшись шапкою і вінком.

У слободі Арапівка[28] після того, як кожна пара перестрибне через вогонь три рази, хлопці вогнище гасять і всі учасники гри розходяться по домах. Якщо ж стрибають через кропиву, чи будяки, то цей бур’ян несуть до річки й кидають у воду. Прийшовши додому з іванівського вогнища, дівчата здіймають з голови свої вінки й одні кидають їх через голову на дах хати, а інші зберігають на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, має цілющу силу. Існує вірування, що відходячи від «Купала», не можна оглядатися, щоб не догнала відьма, яка обов’язково є присутня на купальському грищі. «Якщо бажаєте довідатися, котра з бабів на селі відьма, то візьміть купальського попелу, зав’яжіть його у вузлик та йдіть додому не оглядаючись. Другого дня відьма з’явиться до вас і попросить: «віддай мені те, що в тебе є!», розуміючи під тим «купальський попіл», — так радять знатоки.

Ранком, у самий день Івана Купала, в цій же слободі Арапівка, дівчата, одягнувши на голови купальські вінки, йдуть у ліс, рубають гілку клену й несуть її в слободу. В слободі роблять ляльку з трави, надівають на неї дитячу сорочку, намисто, й прив’язують до гілки клену. І ось ця лялька разом із гілкою називається «Марена».

На чистій площі, звичайно, на вигоні застромлюють гілку з Мареною в землю, щоб стояла. Перед Мареною ставлять стіл, покривають його білою скатеркою. На стіл кладуть хліб із грудкою соли, потім усі беруться за руки й ходять навколо столу і Марени, співаючи:

Три місяці ясних — три молодці красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Первий місяць — молодий Іванко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Другий місяць — молодий Федірко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Третій місяць — молодий Федотко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Перша зіронька — молода Катричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Друга зірочка — молода Маричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Третя зірочка — молода Галинка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Іванко каже: Я Катрусю люблю,
я Катрусю люблю — черевички куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федірко каже: Я Марічку люблю,
я Марічку люблю — золотий перстень куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федотко каже: Я Галину люблю,
я Галинку люблю і за себе возьму.
Купало!
Грало сонечко на Івана.

Далі співають ще таку пісню:

Ой, славний город Куп’янка,
А ще славніша Арапівка,
На чотири вулиці стояла:
Перва вулиця кропова,
Друга вулиця роменова,
Третя вулиця дубова,
А четверта вулиця калинова.
Що зелений кріп — мужички,
Біленький ромен — жіночки,
Зелені дубочки — парубочки,
Червоная калинонька — то дівочки!

Переспівавши ці пісні, дівчата беруть Марену й несуть її вулицями через усе село до річки, співаючи тих самих пісень.
Прийшовши до річки, стають гуртом на березі, роздягають Марену й кидають її у воду разом із гілкою, співаючи:

Потонула, Мареночка, потонула,
Наверх кісочки зринула ...

В цей момент з’являються хлопці з горілкою і всі сідають тут же на березі біля річки й починають пити горілку, закушуючи тим хлібом, що лежав на столі перед Мареною.
Повернувшись додому, дівчата здіймають свої вінки й ховають їх до наступного року, але якщо зайде потреба протягом року, то вживають ці вінки як ліки.

На хуторі Єгорівці[29] солом’яну Марену садять на гілку чорноклену, а часом і на патик будь-якого іншого дерева; носять навколо криниці, навколо ставка, співаючи купальських пісень, а потім несуть до річки і там топлять у воді. Іноді роблять опудало з шматка грубого дерева, обмотавши його соломою. В цьому випадку до опудала прив’язують камінь, бож як кинуть у воду, то Марена повинна втопитися, а не пливати зверху. Часом ліплять опудало-ляльку з жовтої глини, обличчя намащують червоним, а брови — сажою. Глиняну Марену теж кидають у воду.

В слободі Преображенській ляльку Марену виносять на вулицю й ставлять на стілець, до цього ж стільця прив’язують невеличке вишневе деревце. Поставивши Марену, дівчата співають:

А в бірку, в бірку,
Строїв Хведір комірку,
А до нього Маруся приходила,
Йому хорошенько говорила:
— Роби, роби, Хведірко, комірку
Та проруби віконечко в причілку,
Щоб до мене соловейко прилітав,
Щоб він мені хорошенько заспівав
Та раненько розбуджав.
— Нащо ж тобі, Марусенько, соловейко?
Єсть у тебе, Марусенько, свекорейко,
Він же тебе ранесенько розбуде,
Вийде за воротенъки та й осуде!

Після цього починають носити Марену по селі, з вулиці в вулицю і при цьому співають:

А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили,
Вовки завили — нелюба з’їли.
А я за нелюбом три дні тужила,
Три дні тужила — піч хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!
А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили,
Вовки завили — милого з’їли.
А я за милим тиждень тужила,
Тиждень тужила — пів хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!

В містечку Куп’янське дівчата кидають у річку не одну Марену, а разом із нею й Купала. Кинувши ці обидва опудала в воду, дівчата й самі починають купатися і співати:

Утонула Мареночка, утонула,
Тільки її кісочка зринула.
Пішла Маренка топитися,
А за нею дружки подивитися.
Не топися, Мареночко, не топися,
Оглянися та на своє дитятко подивися!

Але старші жінки кажуть, що купатися з Мареною не слід, бо як тільки Марена пірне у воду, то налітає сильний вихор: це нечиста сила з’являється за Мареною, бож Марена — це старша русалка. Очевидно й Ганна, про яку пісня каже, що вона, втопившись, обернулася в різні риби і різні рослини, — теж є русалка, імовірно Ганна і є Марена.

Як розійдуться з вулиці всі дівчата й хлопці, то вже геть уночі, на тому місці, де стояла Марена, відьми збирають листя, що обсипалося з тої гілки, на якій була Марена; те листя «згідливе» від всякої хвороби.
В селі Дуфинівці під Одесою купальський обряд починається так: дівчата беруть гілку якого-будь дерева, вносять до хати, де збирається багато дівчат. Хлопців до хати не пускають. Гілку ставлять посеред хати й квітчають її квітами й паперовими різнобарвними стрічками — це купальське гільце.

Під час квітчання гільця дівчата співають купальських пісень. Хлопці в цей час намагаються ввійти до хати, але двері замкнуті й дівчата їх не пускають.

Коли вже гільце готове, то дівчата з піснями йдуть до моря. По дорозі хлопці обливають дівчат водою, щоб вони покинули гільце. Гільце, звичайно, несе одна з найміцніших дівчат, яка при потребі може відбитися від хлопців. Буває так, що коли хлопці нападають, то одна з дівчат випустить гільце, а друга підхопить. Баби, котрі зустрічаються по дорозі, сваряться на хлопців, щоб вони не обливали дівчат водою. Коли вже прийдуть до моря, то хлопці перестають нападати на дівчат і всі разом, хлопці й дівчата, сідають на один великий човен і пливуть у море, весело співаючи, а часом і граючи на гармонь, чи якийсь інший інструмент. Відпливши від берега, дівчата кидають гільце в море. Потім усі разом повертаються до берега й на цьому обряд кінчається.

Через вогонь у Дуфинівці не стрибають і, як переказують старі люди, не стрибали ніколи.
Купальські пісні тут співають такі:

Ой, купавсь Іван та в воду впав,
Було ж тобі, Іваночку, не купатися,
Зі старими бабами розпращатися,
З молодими дівками цілуватися.
*
Ой, зо мною, Тетяна, зо мною,
Будеш мені молодою жоною,
Будеш моїй старій неньці слугою. —
Буду, буду, Іванку, жоною,
А не буду старій неньці слугою.
*
Ой, летять гуси чубатії,
Дуфнівські хлопці шмаркатії.
Ой, летять гуси сизокрилі,
Вапнярські[30] хлопці чорнобриві.
*
Ой, на горі лопух, лопух,
А у Секлети живіт напух.
Ой, на городі катран, катран,
Там сидить Іван як пан, як пан.
А в городі петрушечка,
Сидить Маруся як душечка.
Катран петрушку покриває,
Іван Марусю обіймає.
Катран з петрушкою катруються,
Іван з Марусею цілуються[31].

Описуючи побут селянської дитини в селі Старосілля на Чернігівщині, Ніна Заглада пише, що ввечері проти Івана Купала, а так само і на другий день, діти бавляться в «Купайла». Нагрібають вони купу піску і в той пісок устромлюють жмут кропиви; хлопці стають поруч проти кропиви, а один із них стає ближче до кропиви (він називається «сторож») і всі разом починають співати:

На Івана хліб сажала,
А на Петра вибирала.
Треба по телята йти,
Дай, Боже, Василя знайти.

Коли закінчать співати, то хлопець, що стоїть перший в ряді, біжить і перестрибує через «Купайла», — через кропиву; він пильнує, щоб не зачепити ногами кропиву, бо як зачепить, то сторож «жарне» його кропивою по ногах. Бавляться так діти і в селі, і в бору, а коли вже набавляться, то беруть кропиву й несуть до озеpa, кидають у воду й кажуть: «Іван купався та й у воду впав!»

Роблять ще так: проти Івана Купала, крім кропиви, беруть ще м’яту, любисток, рожу й різні лугові квіти. Рвуть жмут високої трави, міцно її зв’язують, потім набирають різних квітів, обвивають пучок трави тими квітами, а зверху застромлюють кропиву, колючки, будяк, — це і є «Купайло». Діти нагрібають навколо цього купу землі, так, щоб він стояв, а потім перестрибують через цього «Купайла». Хто побоїться перестрибнути, того «вартовий» жалить кропивою по ногах.

Ось так виглядає в селі Старосілля дитячий «Купайло».

Дівчата ворожать

 

Коли вже потоплять Купала й Марену, то дівчата тікають від хлопців, щоб ворожити. Звичайно, це вже буває пізньої ночі. Дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічі, запалюють їх, і кожна ліпить до свого вінка, а потім ті вінки пускають на воду. І ось у темну купальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю. А дівчата в цей час ідуть понад річкою й співають:

В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила
З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...

«Як були ми ще дівчатами, то пускали на воду вінки. Це робилося вночі на Купала. Запалюємо свічки й пускаємо, щоб вінки пливли за водою. То є така ворожба: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівка заміж піде, а якщо вінок крутиться на місці — ще дівуватиме. Якщо відпливе вінок далеко й пристане до якогось берега, то в нас казали, що туди й дівка заміж піде»[32].

Звичайно, хлопці слідкують за тим, як дівчата пускають на воду вінки; вони збираються на протилежному березі річки, щоб дівчатам не заважати.

На Полтавщині пущений на воду вінок переймає «переємець» — наречений дівчини, що має женитися з нею.

«Коли вже парубок гуляє з дівкою, то старається зловити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його дівка: вона йому про це каже. Кожна дівка плете вінок, щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку — червону, чи білу, а то часом стрічкою перевиває свій вінок, чи якесь листя вплітає, щоб можна було пізнати. На другий день хлопці хваляться перед дівчатами тими вінками»[33].
Пускаючи на воду вінки, дівчата на Полтавщині співають:

По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащипаю,
Нащипавши, віночок зів’ю,
Віночок зів’ю, на воду пущу:
Хто вінок пійме, той мене візьме.

* * *

День Івана Купала святкується і тепер в Україні. З репортажу Г. Максименка довідуємося, що в 1963-му році, в селі Вишняки на Полтавщині, відбулися купальські забави. Репортер пише: «З уквітчаної квітами вантажної автомашини легко вистрибують дівчата у вінках, в барвистому українському одязі... Навколо сміх, жарти, музика... Непомітно спадають сутінки... На високому стовпі, обвитому квітами й різнокольоровими стрічками, спалахує смолоскип Купала. В ту ж мить у темряву неба злітають червоні ракети, розсипаючись на гірлянди вогнів. Молодь навколо смолоскипа співає старовинну пісню:

Ой, летіло помело
Через наше село —
Стовпом дим...

На святі є господарі — Іван і Оксана. Запаливши смолоскип Купала, Іван передає вогонь Оксані, а та запалює три великі вогнища. Між ними хоровод дівчат у вінках співає «Марену»...
Серед ріки спалахує ще одне вогнище (на плоту). Воно яскраво освітлює «Русалку», що випливає на човні.
— Русалка, русалка пливе!
— Хто ж вона? Чи не хорольська дівчина яка?
— Та дивіться, то ж наша, вишняківська...
«Русалка» сходить на берег. Хоровод зустрічає її піснею:

Ой, у полі, де пшениченька,
Походжала там русалонька,
Русалонька, як та квіточка,
У віночку та й голівонька...

Випровадивши «Русалку», хоровод співає:

Ой, на Івана, ой, на Купала
Красна дівчина зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Далі водою їх пускала. —
Плинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь, віночку, де живе милий!..

Не довелося віночкам далеко пливти. Їх виловили юнаки й кинулися розшукувати по них дівчат, бо за умовами свята, той, хто розшукає дівчину, має поцілувати її. Та вже й не знаю, чи якомусь молодцю вдалося розшукати вибрану, бо тих дівчат стільки, та все одна в одну, гарні, попробуй, розберись при світлі вогнища, де яка! А люду того, люду — не перерахувати! Де вже там кого знайти...

Як закінчилась метушня з розшуками дівчат, почали хлопці через вогонь стрибати...
...Догорають вогнища, літні потрошку розходяться, роз’їжджаються. Вже пізно. На якусь мить притихла молодь, зачарована красою ночі. Раптом баяніст заграв веселої вишняківської, і зірвалась до зірок запальна пісня:

Ой, заграйте нам, музики,
Щоб гриміли черевики;
Гей, дівчаточка — зірки,
Йдіть в таночок «вишняки»!

...А над луками все гриміла пісня — молодь не угавалася[34].

Зілля

 

Існує вірування, що вніч напередодні Івана Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Хто має цвіт папороті, той може бачити, як розходяться дуби й чути, як ведуть вони свою тиху розмову; може зрозуміти мову всякого створіння; може бачити, де заховані в землі скарби і здобувати їх.

Наші стародавні предки про спорові рослини, мабуть, нічого не знали, а тому й вірили, що кожна рослина повинна мати квітку, а що в папороті квітки ніхто ніколи не бачив, то й виникло багато леґенд про таємничу квітку папороті.

В Літинському повіті на Поділлі існує вірування, що чоловік, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючим і всебачучим. Папороть цвіте дуже короткий час, тільки одну мить уніч під Івана Купала, а тому й здобути цю квітку дуже тяжко; тим більше, що той цвіт бережеться від людей самою нечистою силою. Отже, хто хоче здобути цвіт папороті, той мусить перемогти самого чорта.

Помітивши заздалегідь кущ папороті, звичайно, десь у лісі, відважний чоловік, як розповідає переказ, ввечері напередодні дня Івана Купала повинен піти до того куща, розістлати скатерку, на якій святили паски на Великдень, свяченим ножем накреслити коло, окропити кущ свяченою водою і починати молитву. Як уже стемніє, то чорт пробує різні засоби, щоб налякати чоловіка: стріляє, кидає каміння, шпурляє паліччям... Радять не боятися чорта, бож він має силу тільки до кола, що окреслене свяченим ножем, а в колі — ні, і чоловік там може сидіти безпечно. О 12-тій годині вночі папороть ніби розцвітає і блискуча квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатерку, яку треба швиденько звинути і заховати за пазуху.
В Грубешівському повіті вірять, що чорт завжди перешкоджає людям здобути цвіт папороті, і при цьому розповідають таку казку. Один чоловік загубив свої воли і коли він шукав їх, ходячи по лісі, йому в личак упав цвіт папороті; чоловік зразу ж побачив, де його воли пасуться, ба більше, він зразу ж побачив, де в лісі заховані скарби. В той час, як чоловік ходив по лісі та плянував, як він здобуде ті скарби й розбагатіє, підійшов до нього якийсь пан, добре одягнутий, і запропонував свої блискучі чоботи на личаки міняти. Чоловік зразу ж погодився, він сів на пеньок, скинув свої вже старі личаки, взув чоботи й пішов. Як тільки чоловік скинув личаки, то про все забувся: забув, де його воли пасуться, забув і про скарби. А пан той зник, бо то був не пан, а нечиста сила[35].

Микола Гоголь використав народні перекази про цвіт папороті в своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала». На підставі народніх вірувань письменник описує, як мав би виглядати той цвіт папороті, він пише: «Дивиться — червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед його очима, ніби полум’я, освітивши й інших біля себе».

Крім квітки папороті, існує ще багато леґенд і про інші рослини. За народнім віруванням, лікарські трави тільки тоді й виявляють справжню поміч, коли будуть зібрані вніч під Івана Купала, або рано вранці з «іванівською» росою. Зібране зілля в цей час називається «Святоянським зіллям»[36], колись наші селяни таке зілля святили в церкві й зберігали його на покутті, під образами, а на випадок недуги людей, чи худоби, вживали те зілля як ліки.
За народніми казками та оповіданням, цілющі трави сіють русалки, мавки та інші «лісові планети»[37], вони ж і доглядають за тими травами і знають, як і коли їх треба вживати. Одне з таких оповідань було записане на Гуцульщині, а саме про те, що поміж горами Туркала і Чорногорою є таке озеро, що «коли б кинув до води камінь, то за дві-три години знявся б вихор, буря, ви не втекли б. Там є шпиця, туди канатом спускаються, а як там сі добрати, то є грядочки, там на свято Івана, до схід сонця двох-трьох чесних богомільних людей може взяти всяких трав на лікування. Ви якби побачили, то подумали б, що там добрий городник, — то все ті лісні обробляють. Як прийдете, подивитесь з гори в долину: красний город!.. а вас страх забере і ви не доступите до нього, якщо ви лихий чоловік. Лісні — це лісові планети. Якщо ви зайшли в ліс і заблудили, то ви ходите... і ходите... Нараз чуєте голос... Не озивайтеся, а тихо сідайте на землю й пересидіть ту хвилину. Якщо озветеся, то вона підійде до вас — геть як жінка, тільки гола; без одежі. Ви будете ходити два тижні, а подумаєте, що дві-три години. Тоді пропадете!.. Може бути і чоловік, — чугайстер»[38].

На Полтавщині існує повір’я, що хто зірве «переліт-траву», той буде у всьому щасливий. Переліт-трава, за народнім віруванням, має силу переноситися з місця на місце, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. Вніч під Івана Купала цвіт переліт-трави світиться зіркою.
Під назвою «переліт-трава» й справді існує кілька рослин в Україні, але не одна з них, розуміється, такого цвіту не має.

Купало в інших народів

 

Подібні звичаї існували, або існують ще й тепер, і в багатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять з соломи опудало на людську подобу, піднімають його на палиці, виносять за село, там топлять у воді, або розривають на шматки і розкидають навколо.
Німецькі парубки в Баварії роблять «Pfingstl» — це теж солом’яне опудало на людську подобу, яке топиться в криниці.

В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, збирають солому, роблять з неї опудало, прив’язують його до колеса, запалюють і пускають з гори.

Роблять солом’яне опудало і в Австрії та в багатьох інших європейських народів.
Щодо купальських вогнів, то в свій час горіли вони по всій Европі. У великих європейських містах та в столицях вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалювати їх належала самому мерові (посадникові міста). Та найміцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов’янських народів. Так, білоруси вніч на Івана Купала вбивають у землю великий кіл, обкладають його соломою та кострицею і запалюють. Коли вогонь розгориться, господині кидають на вогнище березові гілки й примовляють: «Кабы мой ленъ былъ также великъ, какъ ета березка!»

В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров’ячі стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на найближчому горбі й залишають їх догоряти в одній спільній купі.

Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ними по полях, розмахуючи ними в повітрі, в ніч напередодні Івана Купала.

В словах пісні: «Купало! Грало сонечко на Івана» висловлюється стародавнє вірування нашого народу в те, що в день Івана Купала сонце «грає».

Болгарська леґенда розповідає про те, як у день Івана Купала сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.

Польські дівчата (в Селезії) на цей день печуть печиво, що зветься «słończeta», виходять на ранішній зорі в поле, розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють: «Graj, słońce, graj, tutaj są twoi słończeta».

Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике свято, що «на ньего сунце на небу трипут од страха стане».

У нас, як ми казали вище, дівчата свої купальські вінки зберігають на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплетені вінки, має цілющу силу.

Болгари кладуть купальські вінки в кадильницю і окурюють ними хворих.
Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлівах, як захист від злих духів.
Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата несуть у село молоде деревце «корма», ставлять його на площі посеред села й оздоблюють шматками барвистої матерії, або папером, а потім танцюють і бавляться навколо нього.

Тут в Англії ввечері на святого Івана (St. John’s Eve) люди йшли колись у ліс, ламали зелене гілля з дерев, несли додому і квітчали тим клеченням двері своїх будинків. Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть і тут грала визначну ролю в святоіванівських віруваннях. Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зробити людину невидимою[39].

________________________________________________

1 П.С.Р.Л., II, стор. 257; наведено у Афанасева: «Поэт. в. с. на прир.», 1869, III, стор. 714.
2 «Чтенія Київські», II, стор. 42-43. Цитата за М. Грушевським, І, стор. 190.
3 Наведено в Аничкова, І, стор. 115.
4 Так поляки називають свято Івана Купала.
5 Іванів цвіт або святоянське зілля (Hypericum perforatum L.)
6 Лопух — Arctium tomantosum.
7 Богородська трава, або чебрець (Thymus serpyllum L.).
8 Ведмеже вухо — Verbascum thapsus L.
9 Терещенко, VII.
10 Tanacetum balsamita L.
11 Levisticum officinale Koch.
12 Dianthus L.
13 Artemisia compestris L.
14 Delphiniu і consolida.
15 Vinca minor L.
16 Ocimum basilicum L.
17 Mentha piperita L.
18 Ruta graveolens L.
19 Reseda odorata L.
20 Цей приспів повторюється після кожної строфи.
21 Терещенко, VII, стор. 86.
22 Петров Н. «Народные праздники». Труды Кіев. Дух. Акад., 1871.
23 Петров Н. Там само.
24 Иванова, «Жизнь и повђрья...», Харків, 1907.
25 Нагідки — Calendula officinalis L.
26 Дзендзівер — Malva silvestris L.
27 Дика рожа — Althaea officinalis.
28 Иванова П. В. Там же.
29 Иванова П. В. Там же.
30 Вапнярка — сусіднє село.
31 Вісник Одеської Комісії Краєзнавства, И. 2-3, 1925.
32 Записано від Килини П-ко з Переяславщини.
33 Записано від Марії Г-ль з Лівобережжя.
34 «Народна творчість та етнографія», 4, 1963, стор. 156-158.
35 Чубинський, І, стор. 77-78.
36 Ця назва, «Святоянське зілля», часом стосується і до окремої рослини, що має ще й інші назви: «Іванів цвіт», «звіробій», «заяча кров». Наукова назва цієї рослини — Hypericum perforatum L.
37 Планета — від грецького «Planetes», що значить «блукаючий». Саме в цьому розумінні слово «планета» вживається в українському фолкльорі. Іноді планетою називають долю, судьбу, згадаймо вираз: «Така вже моя планета». Доля теж, за народньою уявою, бродить, блукає: «Де ти бродиш, моя доле...» Книжне «планета» — це небесні тіла, які обертаються навколо сонця. 38 Оповідання записала моя дружина, Валентина Во-ропай, у той час, як гуцул, пан Гець, розповідав, звертаючись до мене.
39 British Pop. Cust T. Dyer, 1891.
Джерело: Олекса Воропай "Звичаї нашого народу", 1966

Зелені свята

Місяць по Юрію в римських календарях є святом рож — розалії. Розалії в римлян були святом предків та тим днем, що з нього починається літо. Від римлян це свято перейшло на Балкани і там було розповсюджене серед тракійського населення. З Тракії[1] свято рож перейшло і до нас в Україну, а з приходом християнства було злучене з Святою Неділею — Тройцею.

Тиждень перед Тройцею тепер називається «зеленим», «клечальним» або «русальним», а три останні дні цього тижня і три перші дні троїцького тижня називаються «Зеленими Святами».
В час Зелених Свят цвіте жито й за народнім віруванням, прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами; дівчата завивають вінки.

Наш опис Зелених Свят розподіяляється на такі окремі розділи: «Завивання вінків», «Клечальна субота», «Клечальна неділя», або «П’ятидесятниця», «Русалки», «Проводи русалок», «Поминання мертвих».

Завивання вінків

Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на поля, в левади, чи в ліс і там «завивають вінки — на всі святки» і при цьому співають:

Ой, зів’ю вінки та на всі святки,
Ой, на всі святки, усі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Дочка батька дожидається:
«Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в тинові під ворітеньки
Синє море все розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-гетьмани із’їжджаються...

В деяких місцевостях України дівчата ходять по селах з вінками на голові. Вінки в’ють з конвалії, незабудьок, васильку, чебрецю, вплітають і полин. Ставлять стіл під березою, а на стіл — випивку і закуску. Серед закуски завжди є смажена яєшня.

По деяких селах, переважно в східніх районах України, довго зберігався звичай завивати березку. Найповніший запис цього звичаю ми знаходимо в Терещенка з села Березівки на Саратовщині. В четвер із самого ранку дівчата печуть пироги, ріжні солодощі, готують яешню. В полудень починається головна дія. Подвір’я, куди дівчата зійшлися, чисто виметене. Посеред двору стоїть зрубана молода деревина, а під нею — горщик із водою. Дівчата ходять по дворі або сидять на лавах, на призьбі... Кілька хлопчаків тримають у руках заготовлену їжу, а інші — відра з пивом на палицях. Одна з дівчат відділяється від гурту, підходить до дерева й перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню... З її голосом з’єднуються голоси інших. Ворота відчиняються і весь гурт, оточивши дівчину з деревом, рухається по вулиці в напрямку до лісу. В лісі розстеляють обрус, ставлять їжу і питво. Сідають навколо й починають їсти й пити. По закінчені пиру дівчата розсипаються по лісі й вибирають одну з березок для завивання на ній вінків. Якщо дівчат багато, то вибирають кілька березок такої величини, щоб можна було дістати гілля, стоячи під деревом. Розділившись по двоє, кожна пара з гілля берези в’є собі один вінок, не відриваючи гілок від дерева. Як вінок уже готовий, кожна пара кумується: одна одній через вінок дає жовту крашанку. Обмінявшись крашанками, цілуються крізь вінок. Після цього приступають до вибору старшої куми: скручують свої хустки, кидають їх вгору і чия хустка підлетить вище, та з дівчат і буде старшою кумою.

Після завивання вінків дівчата повертаються в село. В неділю, в день Тройці, дівчата йдуть у той самий ліс, де завивали вінки, щоб знову розвивати їх. Кожна пара оглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? По цьому судять про своє щастя, чи нещастя2. Про це співається і в пісні:

Пусти мене, мати,
У гай погуляти,
До білої березоньки,
Про щастя спитати... »[3]

В Білорусі на другий день Зеленого тижня, в березових гаях, дівчата в’ють вінки, а потім їх розвішують по деревах, співаючи:

Русалочки, земляночки,
На дуб лезлі, кору гризлі,
Звалилися, забилися, —
Тройця!

Завивши вінки, дівчата стрибають під деревом, і б’ючи в долоні співають:

Ми вінки завивалі,
Ми горелочку попівалі,
І яічніцу поєдалі...

На ознаку дружби обмінюються перснями. Потім старша з дівчат сідає на землю, її накривають хусткою і, ніби, припинають до забитого в землю кілка. Вона робить вигляд, що заснула. В цей час дівчата, взявшись за руки, танцюють навколо «сплячої русалки»; раптом «русалка» прокидається, підстрибує високо вгору й скаче в танці, б’ючи дівчат по руках. Піднімається сміх, жарти, а потім починається частування вином. Частування супроводжується музикою4.

В неділю, в день Тройці, дівчата ворожать про довговічність батьків, сестер, братів і наречених. Ворожіння відбувається при розвиванні вінків: чий вінок ще не засох, тому довго жити. Отже, вінки були сплетені на батька, матір, сестру, брата й нареченого. Зів’ялі вінки кидають у воду: як попливе — щастя, а як потоне — біда!

На Харківщині та на Полтавщині в Зелений тиждень дівчата водили колись «тополю»; для цього вони збиралися до гурту, вибирали з-поміж себе найвищу на зріст дівчину, яка й повинна була зображати «тополю». Дівчина піднімала руки догори, з’єднувала їх над головою; на руки їй надівали намисто, стрічки, барвисті хустки, — все це так було рясно поначіплювано, що з-під тих оздоб голови майже не було видно. Груди і стан теж оздоблювалися різнобарвними хустками. Та не завжди «тополя» мала зв’язані руки й не завжди піднімала їх догори над головою; частіше біля пліч прикріпляли дві палички, а над головою їх зв’язували під гострим кутом, і вже на ці палички чіпляли барвисті оздоби.

Вбравши так «тополю», дівчата водили її не тільки по селу, а й по полях, де в той час колосяться жита. Зустрівши людей, «тополя» їм низько вклонялася, а господарі частували дівчат і давали подарунки «тополі на стрічки».
Водячи «тополю», дівчата співали:

Стояла тополя край чистого поля;
Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітрові не піддавайся...[5]

В Пінському повіті, в Білорусі, теж у Зелений тиждень, дівчата водили «куща». Ролю того «куща» грала дівчина, з ніг до голови уквітчена зеленим гіллям і квітами.
Водячи «куща» від хати до хати, дівчата співають:

Привели куста
Да й из зельоного клону;
Дай нам, пане,
Хоть по золотому,
Да выкоть, пане,
Три бутылки горілки ...

Далі йдуть пісні про майбутнє весілля, або про побажання доброго врожаю[6].
Подібний звичай є тепер, чи був ще донедавна, і в інших європейських народів. Так, у хорватів і словінців у день весняного Юрія хор молоді водить з собою хлопця, що з ніг до голови покритий зеленим гіллям. Водять таку заквітчану постать теж естонці, вони називають його «Мауо», німці — «Fustige mai», а чехи — «Зеленого Юра»[7].

Клечальна субота

На передодні дня святої Тройці, в суботу ранком, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер і. татарське зілля. Ввечорі цього ж дня квітчають свої хати зеленим гіллям клену, липи, ясеня та осики. Перед дверима будівель, на воротях, а також і в загороді, де ночує скот, ставлять гілля зеленої осики.
Гілля й молоді деревця, зрубані в цей день для оздоби двору й хати, називаються клеченням, а весь тиждень перед святою Тройцею,— клечальним, зеленим або русальним.

В клечальну суботу вносять на ніч до хати зрубану осичку, а ранком дивляться: якщо листя залишилося зеленим, хоч би й зів’яло за ніч, — всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде мрець у хаті[8].

«В задушну суботу вечором ідуть парубки і ґазди... рубають галузи з лип і мають хижі і весь будинок. Вінці закладають худобі на роги в задушну суботу по полудні. Так замаєна худоба іде вечором домів»[9].

«У селі всі хати ще звечора вбиралися зеленим гіллям. Стріхи хат у нашому селі квітчали кленом і листям лопухів. У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні. Не квітчати хату — було гріх»[10].
«Квітчаємо, було, хату в суботу ввечорі: за ікони бузку, васильку накладемо... Засвічуємо лямпадку перед образами, або свічку запалимо. Долівку посипаємо татарським зіллям, чебрцем, канупером, полином, — воно й пахло добре, і гарно було. Жили, як люди...»[11].

Часом за клечанням доводилося ходити в ліс, чи в діброву, десь далеко; йшли разом з одного села цілими гуртами й тоді такі походи, звичайно, оберталися у веселу забаву. Так, Терещенко пише, що йому не раз доводилося бачити, як натовпи людей поверталися з лісу напередодні святої Тройці, несучи цілі оберемки зелені; співали, вигукували і навіть танцювали[12].

Подібні звичаї відомі і в багатьох інших європейських народів. Так, в Данії, Швеції й Норвегії «Йшли в ліс, — як пише один данський фолкльорист, — і кожний ламав собі квітуче гілля. Навантажена зеленню молодь зі співами й веселими вигуками, під звуки сопілок і бубнів, відбувала свій урочистий похід. Здалека чути було наближення такого походу й здавалося, що весь ліс рухається до міста». Подібні звичаї були і в Німеччині[13].

В Англії в XVI-му і XVII-му століттях першого дня травня ранком хлопці й дівчата з музиками і співами йшли до лісу й теж ламали гілля, збирали квіти, а повернувшись додому, квітчали двері й вікна своїх будівель.

З цими європейськими звичаями цікаво порівняти й індійські звичаї. Так, у Гіндукуші, на початку дощового періоду, коли відбуваються посіви, з села посилають двох дівчат, щоб принесли з лісу гілку священного дерева чілі (chilli). Прийшовши до лісу, дівчата обливають дерево вином і олією; після цього відламують від нього гілку. Цю гілку вони приносять у село й кладуть на камінь, на березі струмка. Починається жертвопринос перед священною гілкою. Звичайно, для цього вбивають цапа. Після жертвоприносу відбуваються танці й народні ігрища.

В Інду-Куші, після врочистого принесення жертви священній гілці «чілі», чоловіки повертаються додому й перед тим, як переступити поріг, вступають у коротенький діялог з дружиною, яка є в хаті. Дружина питається його, що приніс зі собою господар хати? Чоловік відповідає, що він приніс хліб, худобу і дітей; тоді його впускають до хати й він вносить у дім гілку священного дерева[14].

Як бачимо, внесення гілки священного дерева з лісу в село, а потім і до хати, — відбувається в індійців з особливими врочистостями і має на меті забезпечити врожай хліба і плодовитість тварин. Дуже ймовірно, що й наші звичаї — вносити зелень в село, а потім до хати, — теж колись були зв’язані з накликанням багатства і врожаю.

* * *

Стародавні слов’яни, наші предки, молилися деревам, а особливо дупляним; поклонялися березам, липам, дубам. Під захистом предковічних лісів слов’яни виконували свої таємничі обряди. Крім того, вони мали священні дерева на полях, дорогах і поміж селами. Найсвятішим вважався старий дуб; ніяка жертва не була принесена без того, щоб не оздобити її гіллям священного дуба. Найважливіші обряди виконувалися під дубами або липами. У наших сусідів, стародавніх германців, навіть суди відбувалися під липами; у прусів під липами запалювалися вогні в честь бога весни Ліґо; у литовців липа була присвячена богині Лайлю. Західні слов’яни своєму верховному богові присвячували дерево ясень. У чехах, вже після введення християнства, ще довго існував звичай шанувати священні дерева, на Зелені Свята нарід ходив до тих дерев відбувати жертвопринос. Князь Брячислав ці обряди знищив у році 1093-му, та проте ще й досі існує звичай у тій країні — на Зелені Свята збирати квіти й плести вінки; це, звичайно, роблять дівчата. В четвер у зелений тиждень і наші дівчата йдуть у ліс, на поля та в левади, збирають квіти та завивають вінки.

Вінки, як оздоба, — це теж залишок звичаїв стародавнього світу. Грецькі й римські жреці накладали собі на голови вінки під час жертвоприносу. Вінки були сплетені з тих дерев, які присвячувалися божествам. Звідси пішов звичай увінчувати дубовими вінками відомих, заслужених людей, як от переможців на олімпійських грах; тих, що осягнули великих успіхів у мистецтві, чи в науці та в громадських доброчинствах. Після смерти пам’ятники й могили цих людей обсипалися квітами й обкладалися вінками. Отже, за великі успіхи та доброчинства рівняли людей з божествами; увінчаний лаврами муж таким чином вважався надприродньою істотою.

Вінки в українських народніх обрядах також є символом великої пошани, а також і символом молодости й чистої, незаплямованої краси. За народнім звичаєм дівчина, що втратила невинність, не може одягнути на голову вінок. Крім того, вінок з живих квітів, за народньою уявою, — це оборона від злої напасти.

Клечальна неділя, або П’ятидесятниця

Неділя Зеленого тижня називається клечальною неділею, або П’ятидесятницею — це п’ятдесятий день після Великодня.

Ось як описує Олександер Терещенко цей святковий день в українському селі середини ХІХ-гo століття. «Там куди не подивишся — все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені зелені дерева; перед вікнами — зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату — і там запашна зелень. На покутті стоїть зелене кленове дерево, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатеркою. На столі хліб-сіль, за образами — бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж бузок і гвоздики. Долівка встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. В полив’яних горнятах і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються пивонії, лілеї, фіялки, пижма і боже дерево. Перед іконами жевріє лямпадка або воскова свічечка, тьмаве світло якої ледве пробивається крізь густу зелень рослинности. Все це навіває на серце й почуття радости, і почуття благоговіння.

Випаливши в печі та попоравшись, що треба в хаті, мешканці села вбираються в святковий одяг; потім сідають по лавках і, склавши руки, з чистою набожністю чекають благовісті. Вдарив дзвін, всі повагом встали і перехрестилися. Дзвін пробив тричі: народ зашумів, засуєтився і повалив до церкви. Біліють сорочки, радують око барвисті запаски, іскряться дукати на запалених сонцем дівочих шиях, блищать кольорові намиста, розвиваються по вітру барвисті стрічки, вплетені в коси дівчат. Дівочі голівки, крім стрічок, уквітчані ще й барвінком та іншими квітами. В руках кожної дівчини жмутик полину, барвінку і любистку.

Парубки в чорних і сірих суконих свитах, підтягнені червоними, зеленими, чи білими поясами, в чорних і сивих смушевих шапках, з суконими або плисовими верхівками; ідуть чинно, весело ступаючи. Всі вони, порівнявшися з поважними людьми, скидають перед ними шапки, а ті вітають їх:

— День добрий, будьте здорові з святою неділею!

Старші люди одягнені простіше, але теж чисто і охайно. Набожність просвічується в їхніх лицях; до церкви вони наближаються поважним, рівномірним кроком.

Жінки похилого віку, в білих довгих свитках, з намітками на голові, ідуть скромно, подаючи собою приклад дітям і внукам.

Після обідні піднімається радісний шум і говір. В стороні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові, липові та березові деревця. Сюди сходяться веселі гурти молоді, роздаються пісні й починаються хороводи. Веселощі продовжуються до темної ночі»[15].

В Україні існував звичай — у день П’ятидесятниці, після літургії, йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. На зворотному шляху священик обходив усе село й теж кропив свяченою водою; ті з прихожан, які бажали повного посвячення своїх будівель, виносили до воріт стіл, покривали його скатеркою, а зверху клали хліб-сіль. Священик зупинявся біля такого столу і, прочитавши євангеліє, заходив до хати й кропив свяченою водою всі стіни, а потім ішов і кропив усі інші будівлі, що були в господарстві. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було зв’язане з віруванням селян в існування русалок[16].

Про вірування в «криничних русалок» згадує Терещенко, він пише, що в Новгороді Сіверському було джерело, яке називалося Ярославове, і криниці: Заручейська і Сухомлинська. За народнім віруванням, під час Зелених Свят там сиділи русалки, які називалися «криниченьки»[17].
Про шанування нашим народом Зелених Свят навіть під совєтською окупацією свідчать такі оповідання:

«У нас на Київщині Тройцю селяни шанували й тепер за советів; квітчали в хатах клечанням, маїли хату знадвору, молилися Богу, бо це вважалося велике свято і його люди шанували»[18].
«Дорогий Брате, ми Зелені Свята відсвяткували, як колись; хату й подвір’я обмаїли шуваром, але радости тієї не було...[19].

Русалки

Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й зазеленіють поля, тоді «з води на берег виходять русалки».

За народньою уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки-вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю.

Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле знекрівлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава; стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчини пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.

З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Часом русалки бігають і по полях, засіяних житом; плещучи в долоні, вигукують: «Ух, ух !... Солом’яний дух!» Від клечальної неділі

починаючи, русалки вигукують і в лісах та сміються, аж хвиля по лісі розходиться. Часом русалки розпалюють вогні, що горять над могилами, в дібровах і лісах.
В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок «намітки, а в дівчат сорочки:

Сиділа русалонька на білій березі,
Просила русалка у жінок намітки:
«Жінки-сестрички, дайте намітки:
Хоч не тоненької, аби біленької».
Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка у дівчат сорочки:
«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,
Хоч не біленької, аби тоненької».

В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на сорочки. Ба більше: на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. Не можна сіяти муку просто в діжу, бо буде багато русалок.
 
В русалчин тиждень ніхто не відважується купатися в річці, хібащо київські відьми, бо лише самі вони не бояться русалок. В Зелений тиждень, у четвер, ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок; щоб вони не попсували домашньої худоби, птиці й усього господарства. Цей день називається — Русалчин Великдень; ранком, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле «на жита» й беруть із собою хліб із житнього борошна, окремо для цієї оказії спечений; міситься той хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок, — «щоб жито родило».

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток, і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. У тих вінках, як думають дівчата, русалки бігають по нивах і в лісах.

Починаючи з четверга Зеленого тижня, дівчата не йдуть у поле поодинці, і не купаються в річках, — «щоб русалки не залоскотали». Дівчата носять при собі полин і любисток, бо цього зілля бояться русалки. Якщо доводиться брести у воду, то спершу треба накидати полину, чи любистку, і тільки тоді вже можна заходити в воду.

За народнім віруванням, у цей день русалки виходять на поверхню землі й дивляться, чи шанують люди їхню пам’ять. Якщо хтось у цей день займається роботою в полі, то русалки заважають працювати й насилають на посіви якесь лихо, а ті, хто шанує це свято, надіються, що русалки будуть берегти їхні поля від шкоди.

В цей день селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно частуються. Господині поливають молоком шлях, чи стежку, де ходили їхні корови до водопою, або в поле на випас. На межах полів господарі кладуть, бувало, по шматку хліба для русалок.

Серед русалок є й лоскотниці — це душі дівчат, що померли зимою; вони з’являються на полях і до смерти залоскочують дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них.

Напередодні Тройці не можна дівчатам ходити в ліс, бо там їх можуть зловити русалки й питати: «Полин, чи петрушка?». Якщо дівчина скаже «полин», то русалка на це: «Сама ти згинь!» — і відпустить, а як скаже дівчина: «петрушка», то русалка: — «Ти ж моя душка!», — і залоскоче дівчину до смерти.

Та не завжди русалка так розмовляє з дівчиною, — іноді вона шукає розуму в дівчини, задаючи їй три загадки, як про це співається в пісні:

Ой, біжить біжить мила дівчина.
А за нею та русалочка:
«Ти послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки.
Як угадаєш — до батька пущу,
А не вгадаєш — до себе візьму:
— Що росте без кореня?
— Що біжить без повода?
— А що цвіте без цвіту?
Панночка загадку не відгадала,
Русалка панночку залоскотала.

Часом трапляються дівчата, що відгадують такі загадки:

— Камінь росте без кореня,
— Вода біжить без повода,
— А папороть цвіте без цвіту![20]

Така дівка й без полину може не боятися русалок.
В Русалчин Великдень, у четвер, русалки виходять з води, бігають по полях та городах, розшукуючи своїх матерів. Якщо родичі не поминали їх у суботу, то впіймавши свою матір, русалка починає лоскотати її, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала!» — і може залоскотати до смерти. В цей день красять яйця на жовтий колір і роздають їх дітям[21].
Н. Заглада, описуючи побут селянської дитини, подає цікаві відомості про те, як діти уявляють собі русалок. Авторка пише: «Дівчата носять полин на хресті, на намистах, щоб видно було. Вони кажуть: «Якщо русалки побачать полин, то втікають від нього». Дівчата обов’язково беруть свіжий полин. Ще беруть пахучу лепеху. Хлопці беруть у кишені, дівчата — в пучечок пахучу лепеху[22], шовкову траву[23], любисток[24], м’яту холодну[25]; це носять із собою в руці. Уявляють собі, що русалки цього бояться. Переважно носять це на перший день Тройці та ще після цього два дні. Як Троєцькі свята минуть, то це лишають: «Пройшло» кажуть, і вже не носять з собою. Кажуть діти: «Як би цього не взяти, то русалки нападуть і залоскочуть».

Тепер у Троїцькі дні лякають діти дітей (пастухи). Наприклад, один заходить у жито, якщо це на полі, а якщо на лузі, то в траву, або під кущ; переодягається в білу одежу, залазить у траву, підходить ближче до дітей і кричить: «Ой-ой-ой, матінко!» А інші кричать грубим голосом: «Ой-ой, Боже!» — наче стогне, і діти лякаються; займають худобу і женуть на чисте місце, в поле. Або залазить котрийсь хлопець під кущ чи в траву й починає співати:

Коли б мені не хрест,
Коли б мені не полин,
Я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
Я б тебе ха-ва-ва.
Коли б мені не пісок,
Я б тебе на часок.

Або:

Тала, лала бух, бух,
На камені дух, дух.
Коли б мені не любисток та полин,
Та йди к бісу із ним.
Коли б мені не любисток,
То я б тебе за намисто.
Коли б мені не полин,
То я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
То я б тебе хавава.
Коли б мені не м’ята,
То була б тобі тут хата.

Діти між собою розмовляють про русалок, кажуть: «Чого русалки хреста бояться?» А друга дитина каже: «Мій батько (або мама) казали, що вони з нехрещених дітей, які померли на Троїцьких святках, того русалки бояться хреста, що вони нехрещені».

«Чому вони пахучої трави бояться: любистку, полину, лепихи?» Тому, що та трава для хрещених людей дуже пахуча, а для нехрещених — смердюча.

Діти питають: «А де русалки живуть?» Інші відповідають: «У житах, у воді!» Кажуть: «На Тройцю в жито не можна ходити, бо там русалки. Не можна купатися, бо в воді русалки». Бувало питають діти: «Ну, в житі і в траві русалки, як люди... а в воді які вони?» А друга дитина каже: «Мій батько казав, що бачив у воді такі здорові, як яблука, качаються в воді; як підеш купатися, то ті яблука під боки тебе штовхають і залоскочуть на смерть».

Діти на Троїцьких святках щавлю не рвуть, бо бояться русалок, щоб у траві не залоскотали. Вони щавель ходять рвати перед святками, в суботу, — тоді вони відразу на всі святки наривають.
Діти уявляють собі русалок так, що вони ходять, одягнуті в білу одежу, так як прибирають людину на смерть, накривають наміткою і так вони в білому ходять, від голови до ніг покриті наміткою. Русалка така, як людина, лише біла, розпатлана (людина заплетена, а то розплетена), бігає по житі та й голосить, людей лякає. Тому років два, на перший день Тройці, покинула Д. у хаті хлопця та дівчину (ще не ходила, тільки лазила), а сама пішла трави жати теляті. Хлопець кинув дитину, а дитина полізла до цебра і там лосарки й залоскотали. Вона вбігла (чула, що кричало), а дитина раком у цебрі, неживе, та синє-синє... Пальці по всьому тілі було знати, що лоскотали. То Бог так покарав, що то празник, а вона пішла жати.

Якщо помре хтось на Троїцькі свята, то баби журяться. Якщо помре маленька дитина, то мати плаче і каже: «Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими; тебе будуть там щипати, лоскотати»[26].

«Русалки ще уявляються семилітніми дітьми, — це душі дітей, які померли нехрищеними. Протягом семи років, до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а в день Тройці і Духів день просять собі хреста: «Мене мати породила, нехрещену положила». Якщо хтось із християн почує цей голос, то мусить сказати:

«Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь»,—

і кинути рушник, чи бодай хустку, тоді душа такої дитини піде до раю й русалкою не буде. Якщо ж до семи років отак не буде охрещена, то йде в русалки. Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розв’язуванні загадок...»[27].
Русалками стають діти, померлі нехрещеними або ті, що народилися неживими, а також і утоплені. Таких дітей хоронять під хатнім порогом, або під верхом[28]. Під порогом хоронять частіше, ніж в іншому місці, бо душам тих немовлят, що зариті під порогом, на тому світі буває легше; їх хрестять і люди і піп, коли йде з хрестом, або молитву давати, переступаючи через поріг[29].

«В Україні є повір’я, що діти, які померли без хрещення, обертаються в мавок, супутниць русалок. Злі духи мучать цих немовлят, і тільки на Зелені Свята вони вільні від тих тортур. До семи років душі немовлят літають у повітрі й жалібно просять, щоб їх охрестили». Далі: «Свята неділя — день мавок; в цей день вони виходять з води повеселитися, гуляти й ховатися в траві, в житі та в городі... Що ж то за мавки? Маленькі діти, які померли нехрещені. Душі, після їх смерти, переселяються жити в ріки та озера, де вони плавають золотими рибками. Іноді вони обертаються в дівчат і показуються на березі, манять до себе перехожих, а коли хто наближається до них, тоді вони ховаються в воду. Бувало, що мавки заносили з собою на дно річки хлопців, з якими вони люблять бавитися[30].

«Потоплі під час купання дівчата, а за другими, безперечно пізнішими варіянтами, — померлі нехрещені діти, — перетворюються в мавок, або русалок»[31].

На Гуцульщині нявки «по безводних далеких недеях розводять свої безконечні танки»[32].
Подібні вірування ми знаходимо в сучасних греків; грецькі телонії й чудесні жінки нагадують наших мавок. Телонії — це теж діти, які вмерли без хрещення; вони виходять з пекла і живуть у ранкових туманах. Мати чує голос свого немовляти в шумі південного вітру, і для заспокоєння тіні курить ладаном перед образом Божої Матері, і той образ оздоблює білими ризами. Цілих сорок днів після Великодніх Свят душі телоніїв літають над запашними луками у вигляді барвистих метеликів, бджіл і комах; вони харчуються соком квіток[33].
Подібні вірування є і в інших європейських народів.

У всіх мешканців Европи з давен-давна були відомі русалки, тільки під різними іменами. Так, у Німеччині вони називалися водяні німфи (wasser-nymphe) і дунайські діви; в Англії — морські дівчата (seamaid) і теж Water-Nymph; у литовців — дугни, вундани і вілії (від ріки Вілія) та німнянки (від Німан). У скандинавських народів нараховується аж дев’ять різновидностей водяних дів: Himiuglofa, Dufa, Hadda, Hefridg, Udur, Hroun, Bylgia, Вага і Kolga; в Польщі — свитезянки (від озера Свитезь), а в Сербії — віли, що живуть у горах, в скелях і на берегах рік та озер; в уяві сербів — це молоді, дуже гарні дівчата в білотканій одежі, з довгим волоссям, що хвилями розвівається по спині і пишних грудях; шкоди вони ніякої людям не роблять, а при нагоді ще й допомагають девчому. Серби, звичайно, красуню порівнюють з вілою: «Вона чудова, як гірська віла», — кажуть вони про дуже гарну дівчину. Віли мають і деякі обов’язки: вони збирають хмари, готують блискавку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють коло; буває й так, що віли пророкують людям майбутнє. Отже, сербська віла — це ідеальний образ жінки.
В Европі майже до кінця XVIII-го століття твердо вірили в існування русалок. Як свідчить Терещенко[34], барон Волвазор запевняв, що він сам бачив, серед білого дня, водяну жінку, що вийшла з ріки Лайбах і затягнула у воду дитину. В північній Шотляндії, як повідомляв «Вђстникъ Европы» за 1809 рік, доктор Турель і вчителъ Мойро два рази бачили в Репмансі голу жінку, яка, сидячи на морському березі, розчісувала свою довгу косу.

В усіх поганських релігіях вода була об’єктом обожнювання. Послідовники вчення Заратустра воду, окрім світла, визнавали за найчистішу життєву силу. Єгиптяни під ім’ям води розуміли саму Ізиду, і посуд з холодною водою був у них символом воскресіння Озіриса. Греки приписували воді воскресальну силу; у них народилася з води Афродита — всеохопна любов. Вода у греків мала цілющу силу, і таку ж цілющу силу вода має і в наших укр. народніх віруваннях. Серед слов’янських народів, у Богемії і в Польщі, шанували воду під ім’ям «дзівани», а в балтицьких слов’ян під ім’ям «дђвы» і храм її був в «Дђвинђградђ», що його німці перейменували на Маґдебурґ (Magdenburg, Madchenburg [35]). В лужичан збереглося повір’я, що в місячні ночі бігає з собаками по лісі «дђвона» і лякає звірів [36], а в нас, як ми вже бачили вище, русалки і мавки бігають по лісах, гаях, дібровах. У нас русалки часом називаються «дніпровими дівчатами», як от у Шевченка.

І не зчулась, як зустріли
Дніпрові дівчата...[37]

Отже, вірування в існування русалок — це є загальне вірування всіх європейських народів.

Проводи русалок

У «Десятий понеділок», на перший день Петрівки, а часом і на Вознесения відбуваються проводи русалок — це спеціяльні обряди, щоб тих русалок позбутися. В ці дні дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід — тризну в честь русалок. Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на голові, співаючи проводи русалкам:

Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой, там Галиночка гуляла,
Жемчуг-намисто обірвала.
Ой, туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати,
Жемчуг-намисто збирати.
Не зсідай, нелюбий, з коника,
Не з тобою гуляла,
Намисто порвала.
Ой, туди їхав миленький,
Став з коника злізати,
Намисто збирати.
Збирай, збирай, миленький,
З тобою я гуляла,
Дороге намисто порвала [38].

В сусідній із нами Білорусі, в Могилівському повіті, обряд проводів русалок зберігся повніше; там на перший день Петрівки, над вечір, дівчата плетуть собі вінки і вибирають з-поміж себе русалкою найкращу, високу дівчину, її вбирають квітами й стрічками. Вечором, коли вже зійде місяць, дівчата в білих сорочках і намисті, з розплетеними косами і вінками на голові, беруться за руки й довгим ключем ідуть за село на поля. Попереду йде русалка. Дівочий ключ рухається так, як у хороводі: перша пара піднімає руки і робить ворота, під якими, схилившись, проходить увесь ключ. Вся ця процесія супроводжується русалчиними піснями, в яких співається про те, що русалки просять у дівчат сорочки, а в жінок — намітки.

Прийшовши в поле, дівчата розкладають вогнище і стрибають через нього, як на Івана Купала. До дівчат приєднуються й хлопці. В кінці забави дівчата спритно й несподівано кидають свої вінки на хлопців, а самі розбігаються. В цей час русалка ніби намагається когось із дівчат спіймати. Якщо зловить, то полоскоче й пустить, а потім і сама повертається додому в село [39].
Буває й так, що русалку не вибирають з-поміж дівчат, а роблять її з соломи. Солом’яне опудало одягають в жіночу сорочку й гуртом несуть у поле, на жита. Там, в житі, з опудала стягають сорочку, розривають його на шматки, а солому розсівають по полі.

Як бачимо, скрізь і у всіх випадках проводи русалок відбуваються в полі, на житах. Тут, очевидно, не важко догадатися,

що колись це робилося для того, щоб накликати ліпший врожай збіжжя на полях, але пізніше та головна мета обряду забулася; проводи русалок, якщо вони ще десь відбуваються, є ніщо інше, як гарна і весела забава дівчат.

Поминання мертвих

 

У багатьох слов’янських народів зелений тиждень ще має назву русалії; так, у болгарів — «русальницы»; у сербів і хорватів — rusalje, rusalji; у словінців — risale; у словаків — rusadje; у чехів — rusadle. По-словінському risalcek навіть стало назвою місяця травня. В основі цієї термінології лежать греколатинські Rosalia, Rosaria; dies Rosationis, dies Rosarum — свято рож [40].

У нас в Україні слово «русалії» відоме ще з ХІ-го століття; вже в начальному літописі під роком 1067 «роусальи» згадуються поруч із «скоморохы» і «гоусльми». Іпатівський літопис про русалії згадує вже кілька разів, під роками: 1174, 1177, 1195 і 1262, а в слові і житії св. Ніфонта після перелічення різних атрибутів народніх розваг, говориться: «И нарекоша игры тђ русалія». Докладніший опис цих ігор знаходимо в «Стоглаві», де говориться таке: «У троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі й жони на жальниках (могилах) і плачуть на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скомарохи, гудці і перегудниці, люди, перервавши плач, починають скакати, танцювати і в долоні бити, і пісні сатанинські співати».

У стародавніх римлян свято рож, Rosaria, мало ще й другу назву — «Parentalia» — свято предків. Ці два поняття в’язалися між собою тому, що був звичай у день поминання предків гробниці й могили мертвих встеляти квітами.

Поминальний характер русалій лежить в основі й віруванні в русалок: на душі померлих перейшла назва свята. Лишається тільки не зрозумілим, чому покійники стали уявлятися тільки в жіночих образах, чому характеристичною рисою їх стала жіноча краса: довгі розплетені коси, бліде обличчя, гнучкий дівочий стан; або в образі дітей — мавки?

Ми бачили, що навіть клечання, зелене гілля, за народнім віруванням, в’яжеться з мертвими предками: «У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечані» (Чернігівщина, див. вище).

На Зелені Свята починають квітувати жита, а за народнім віруванням, в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. В стародавніх мешканців Европи, а зокрема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за найнебезпечніший період; люди боялися, щоб із цвітом чогось не сталося злого. Мертві ж предки — це охоронці інтересів свого роду, за стародавнім віруванням, і ось до них у цей небезпечний час живі зверталися, їх поминали, їм приносили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. Ось так здавніх-давен встановився звичай поминати мертвих родичів у час Зелених Свят.

У «Зелену суботу» здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що згинули без вісті десь на далеких дорогах, в чужих невідомих краях, а таких у нас в Україні завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь, волю і славу своєї батьківщини — України.

- - - - - - -

1 Тракія — це південно-східня частина Балкану, розділена поміж Туреччиною, Болгарією та Грецією (тепер Румелія і східня частина Македонії).
2 Терещенко, 1848, VI, стор. 167.
3 Петрів Н. Стор. 39.
4 Терещенко, VI.
5 Вперше цей звичай описав проф. Харківського у-ту Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Див. Снегирєв, «Прост.», IV, 1838. Подібний звичай описав Семонтовський з Полтавщини в «Маяку» за 1843.
6 Булгаковський «Пинчуки», том XIII, вып. 3, стор. 55.
7 За Ан., стор. 209.
8 Чубинський, ІІІ.
9 Матер, до укр. етнології, III.
10 Зап. від Сем. Дихтяра з Чернігівщини.
11 Записано від Марії Г-ко з Уманщини.
12 Терещенко, IV, 1848.
13 Die alten nordischen Fruhlingsfeste. Nach dem Danischen des Trojels-Lund, von Poestion, Z. f. Vk. Bd. Ill (1891), s. 464-465.
14 Biddulph Tribes of the Hindu Koosh op. 106 et sq. наведено у Frazer Golden Bough, I, p. 71-72; наведено і в Аничкова I, стор. 155.
15 Терещенко, IV, 1848.
16 Н. Петров, «Труды», 1871.
17 Терещенко, 1848, IV.
18 Зап. від Марії Т-ко з Київщини.
19 «З дому неволі», «ШП» за 30 червня 1963, ч. 26.
20 Чубинський, III, стор. 186.
21 Иванов В. В. «Жизнь и творч. крест. Харк. губ.», 1898.
22 Або татарське зілля — Acorus calamus L.
23 Або ковил пір’їстий — Stipa pennata L.
24 Levisticum officinale.
25 Mentha piperita L.
26 Н. Заглада, cтop. 146-147.
27 Н. Петров, стор. 36.
28 «Верх» — димова труба в сінях, комин.
29 Записав від С. Я-ко з Харківщини — О. В.
30 Терещенко, «Семик», 1848, VI.
31 Хв. Вовк, стор. 174.
32 М. Коцюбинський, «Тіні забутих предків».
33 «Вђстникъ Европы», 1827, И. 7. Наведено у Терещенка, 1848.
34 «Быть рус. нар.», IV, cтop. 126.
35 Crauz, Histor. ecclesiast, у Терещенка, IV, стор. 126.
36 Grim, Deytsch. Mytholog., s. 706.
37 Т. Шевченко, «Русалка».
38 Чубинський, III, стор. 189. З рукописної збірки П. Куліша.
39 Шейн П. В., «Материалы», том І, ч. І, стор. 199. Нав. у Проппа «Рус. аграрные праздники», 1963, стор. 79.
40 Tomaschek, Über Brumalien und Rosalia, s. 377-379 (1869); Аничков, I, cтop. 301.

Джерело: Олекса Воропай “Звичаї нашого народу”

Зелені свята