Ярило — язичницький бог, що уособлював собою родючу силу весняного сонця. Наші предки уявляли собі, що в цей час Ярило ходив ночами по полях в білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носив серп та дозріле колосся жита й пшениці.
Волочився Ярило
та й по всьому світу,
полю жито родив,
людям діток плодив.
Яр — наш отець,
Земля — наша мати,
хто не посіє,
не буде збирати.
Молоді жінки відзначали похорони Ярила веселими забавами. Забави відбувалися в залежності від місцевих традицій — то з участю чоловіків, то — без них. Ці забави мали спеціальну назву: «гонити шуліку».
«Гонити шуліку» молоді жінки сходилися, в переважній більшості, в шинок; там вони пили горілку, танцювали та співали жартівливих пісень. У цих забавах брали участь тільки заміжні жінки; вдовиці та незаміжні жінки «на шуліку» не допускалися.
Дівчата в цей понеділок пускають на воду клечальні вінки, що були виплетені ними першого дня Зелених свят.
Побутує повір'я, що першого дня Петрівки відбуваються «звірячі розгри», а тому до лісу ходити небезпечно. Свійських тварин цього дня годують значно краще, ніж звичайно; особливо догоджають коровам, — «щоб більше користі було».
Ой, мала нічка, Петрівочка:
Не виспалась наша дівочка!
Не виспалась, не награлась
І з козаченьком не настоялась...
«Нехай у Петрівку!» — чи «це не в Петрівку, щоб двічі казати», говорять в народі тому, хто, не дочувши, просить повторення якої небудь розповіді.
Джерело: Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України».— 1993.— 112 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар