Введення

Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається одне із двунадесятих свят — Богородичне свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Цей день у народі ще називають Третя Пречиста (що значить непорочна, незаймана).

Згідно з церковними легендами та апокрифічним «Євангелієм Якова», коли Марії виповнилося три роки, вона разом з іншими дівчатами увійшла до храму зі світильником. Первосвященник (а ним був Захарія, в майбутньому батько Іоанна Предтечі) узяв дитя на руки, поцілував і мовив: «Маріє, Господь звеличить ім'я твоє в усіх поколіннях, а в кінці днів пред'явить тобі ціну викупу синів Ізраїлю». Вимовивши це, він поставив дівчинку на третю сходинку храмового жертовника, де зійшла на неї благодать Божа.

До цієї дати на всій території України прив'язано чимало прикмет, прогнозів і звичаїв, що свідчили про її важливе значення. Вважалося, що Введення відкривало собою зимовий святковий сезон. На Рівненщині говорили: «Введення прийде, свят наведе». І дійсно, після 4 грудня йшла низка дуже популярних у народі свят: Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Як ляже глибока зима, готов глибокі закрома», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко», — говорили на Харківщині. Ці народні спостереження вірно вловлювали взаємозв'язок погодних і кліматичних явищ, так як в основі їх лежав трудовий досвід. Адже від цих спостережень значною мірою залежали результати господарювання.

Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача — «полазника». В основі його лежить віра людей у щасливу або нещасливу прикмету.

Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми — добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися" гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий та ще й бідний чоловік — це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться... А найгірше, як увійде до хати стара жінка — «то вже добра не жди...» вважають у селі Гальчинцях Теофіпольського району Хмельницької області. Тому старші та бідніші люди стримуються заходити до чужої хати в день Введення. Недобрий знак, якщо в цей день хтось із сторонніх приходить позичати, або хворим.

Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті.

1 Курочкін О. В. Новорічні свята українців.— К., 1978.— С. 29.
Іноді функції «полазника», як зазначає дослідник О. В. Курочкін, виконували, зокрема в Прикарпатті, тварини (бичок, кінь), яких урочисто вводили в хату, годували й поїли, «щоб худоба добре водилася»1.

В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року.
2 Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. 1.—К., 1991—С. 16.
На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі сінешних дверей і пряли «самосівні» коноплі, «щоб прядиво пішло на руку»2.

На Поділлі, вранці на Введення, господині обсипали колись своїх корів конопляним насінням та змащували олією вим'я — «щоб давали багато молока». А «щоб була густа сметана» — варили з борошна густу киселицю і давали їсти коровам. Щоб ніхто не відібрав «живності», обкурювали корів, овець тощо пахучим зіллям примовляючи при цьому заклинання.

У східних областях України ще донедавна зберігався дивний звичай серед «дівчат-чарівниць» святити воду в ніч проти Введення. З цією метою дівчата збиралися в такому місці, де три струмки зливалися в одне русло. Набравши води у глечик, запалювали два поліна, а коли вогонь добре розгорявся, тримали їх над глиняною мискою й лляли воду так, щоб вона проходила поміж двома вогнями. При цьому промовляли заклинання.
3 Там же.—С. 15—16.
Вони вірили, що така «свячена» вода годиться на «привернення» парубків до них3.

Українським селянам були відомі колись «житійські правила, пов'язані із цим святом — що можна і чого не можна робити в цей день: «До Введення можна копати лопатою землю, а від нього до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирається», «Від Введення до Дев'ятого четверга (Дев'ятий четвер після Різдва Христового) не можна бити білизну праником, або це зашкодить ниві та приводить улітку бурю на поля»; «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята,
4 Там же.—С. 17.
накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу»4.

Невдовзі після Покрови із дня Семена—літопроводця (14 вересня) розпочиналися вечірні зібрання молоді, що в різних місцевостях називалися: вечорниці, вечурки, супрядки, музики, де дівчата працювали (пряли, шили), а хлопці, залицяючись до дівчат, розважалися самі й розважали дівчат, влаштовували різноманітні ігри, співали, танцювали, розповідали всілякі бувальщини та небилиці й заважали дівчатам працювати. Вечорниці поділялися на два види: буденні, де в сновному працювали, допомагаючи собі піснею, й веселили жартами, і святкові, на яких веселощі й ігри, святковий стіл відігравали провідну роль. Крім цього, якщо молодь розходилася додому, після цього «з першими півнями», то це вважалося вечорниці, якщо ж засиджувалися аж до третіх півнів, то це були вже досвітки. Саме з такими святковими вечорницями й досвітками пов'язане виконання багатьох обрядових церемоній та звичаїв протягом зими.

Вечорниці були в минулому своєрідним клубом для сільської молоді України, де молодь розважалася, зближалася, пізнавали одне одного і, як наслідок, одружувалася.

Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах, було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи сестрам не годиться.

На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно, збиралися дівчата ввечері.

Крім звичайних вечорниць, була колись ще, так звана, складчина. Як правило, вона проводилася лише чотири рази в рік: на третій день Різдвяних свят, Великдень і на заговини — перед Великим постом і Пилипівкою.

Назва походить від того, що дівчата й хлопці «складались» і влаштовували спільні розваги з вечерею, музикою й танцями.

В обов'язки дівчат входило приготувати вечерю, а для цього вони зносили в хату, де мало відбутися це міроприємство, як кажуть у народі, хто що мав: одна — муки на вареники, друга — сиру, капусти, третя — масла, сметани тощо.

5 Докладніше про це див: Скуратівський В. Т. Покуть.— К., 1992.— С. 177—183; Воропай О. Звичаї нашого народу.—Т. І.— С. 39-56.
В обов'язки ж хлопців входило забезпечення музикою, спиртними напоями й також солодощами для дівчат: цукерками, медяниками, марципанами5. 

Джерело: Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України».— 1993.— 112 с.