День Варвари

Великомучениця Варвара постраждала за віру в м. Іліополі (Фінікія) 17 грудня 306 року. За церковними джерелами в VI ст. мощі (останки) святої великомучениці були перенесені в Константинополь, а в XII ст. дочка візантійського імператора Олексія Комнина (1081—1118 рр.) княжна Варвара, вступаючи в шлюб із руським князем Михайлом Ізяславовичем, перевезла їх у Київ, де вони покояться у Володимирському соборі й тепер.

У день Варвари народний календар із деяким випередженням астрономічного (враховуючи різницю між старим і новим стилем, цей розрив становить 5 днів) фіксував поворот сонця на літо. У багатьох місцевостях говорили: «Варвара ночі урвала, дня приточила». На відміну від народів Західної Європи (в першу чергу тих, що додержувались католицизму), у яких дні Варвари (Барбари і Миколи вважаються великими святами із розвинутою системою народних звичаїв та обрядів, в українців ці свята не мали такого значення. На чималій території України на свята Варвари і Сави працювали як у будні дні, лише подекуди заборонялося виконувати такі жіночі роботи, як прядіння.

На Поділлі, зокрема, вважалося гріхом в цей день прати білизну, місити глину та білити хату. І в зв'язку із тим, що Великомучениця Варвара була дуже мудра до вишивання, то можна було займатись вишиванням та суканням ниток. На Полтавщині, наприклад, Варвару відзначали лише ті, хто був названий на честь цієї Великомучениці. В цей день вони приймали у себе гостей. Осмислення днів церковних святих у родинно-побутовому плані як своєрідних іменин —
1Курочкін О. В. Новорічні свята українців.— С. 42.
характерна риса розвитку народної звичаєвості у дожовтневий період1. 

Джерело:
Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України».— 1993.— 112 с.