Проводи

Другий тиждень після Великодня називається «поминальним», або Хоминим (Фоминим, Томиним) тижнем: починається цей тиждень Хоминою неділею — на честь апостола Хоми (Фоми) — невіруючого, який не повірив, що воскрес Христос до тих пір, поки не побачив і не переконався особисто. Із-за цього існує ще й інша церковна назва цього дня — Антипасха. Називається він ще Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець. На Поділлі й Волині він називається «Гробки», «могилки», на Лівобережжі — «бабський Великдень», на Херсонщині — поминки. По всій Україні поширена церковна назва Проводи. У стародавніх слов'ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих. У сиву давнину в наших предків відбувалась урочиста тризна із жертвоприношенням на честь померлих.

Весняні обряди у давнину, очевидно, ще більш багаті й різноманітні змістом, ніж новорічні, збіглися із Великим постом, який знаходився у великім контрасті з весняною «радістю». Внаслідок цього деякі обряди були приурочені церквою до Великоднього тижня.

Згідно з давнім народним повір'ям, покійники радіють, коли їх поминають добрим словом живі родичі та ще й приходять до них на їхні могили. Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця відзначалася лише один день — на другу неділю після Пасхи.

Для проводів немає якогось одного, чітко визначеного дня, — цей день кожного року призначав священик. Таким днем може бути будь-який день поминального тижня.

За тиждень до Проводів упорядковують на кладовищах могили, сіють квіти, саджають дерева. Зокрема, на материнських могилах на Херсонщині сіяли чебрець («материнка» або «пахуча материнка») або любисток. Братські могили та ті могили, що вже не мають серед живих своїх опікунів впорядковувала молодь. На козацьку могилу дівчата сплівши покладали вінок.

На Київщині напередодні Проводів люди прибирали У своїх домівках, мили, білили, прали, готувались як до великого свята: пекли книші, виготовляли сир, масло, варили й фарбували яйця.

У призначений для Проводів день увесь народ із хоругвами, хрестами, церковним хором і священиками йшов на кладовище. Ставши поміж могилами, відправляли спільну панахиду, молилися за спасіння душ померлих, а потім справляли тут же на могилах обід — тризну.

Поминаючи покійних на могилах Волині із ними христосувалися — котили по землі крашанки й примовляли: «Святі родителі, ходіте до нас хліба й соли з'їсти!» Після закінчення тризни зверталися знову по померлих: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і раді».

Спільні тризни часто переходили у веселі забави з піснями та хороводами, в яких брала участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, від чого й походить назва цього свята — «бабські проводи». 

Джерело: Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України».— 1993.— 112 с.