пʼятниця, 6 червня 2014 р.

Зелені свята

Місяць по Юрію в римських календарях є святом рож — розалії. Розалії в римлян були святом предків та тим днем, що з нього починається літо. Від римлян це свято перейшло на Балкани і там було розповсюджене серед тракійського населення. З Тракії[1] свято рож перейшло і до нас в Україну, а з приходом християнства було злучене з Святою Неділею — Тройцею.

Тиждень перед Тройцею тепер називається «зеленим», «клечальним» або «русальним», а три останні дні цього тижня і три перші дні троїцького тижня називаються «Зеленими Святами».
В час Зелених Свят цвіте жито й за народнім віруванням, прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди квітчають свої житла клечанням і встеляють пахучими травами; дівчата завивають вінки.

Наш опис Зелених Свят розподіяляється на такі окремі розділи: «Завивання вінків», «Клечальна субота», «Клечальна неділя», або «П’ятидесятниця», «Русалки», «Проводи русалок», «Поминання мертвих».
Завивання вінків
Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на поля, в левади, чи в ліс і там «завивають вінки — на всі святки» і при цьому співають:
Ой, зів’ю вінки та на всі святки,
Ой, на всі святки, усі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Дочка батька дожидається:
«Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в тинові під ворітеньки
Синє море все розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-гетьмани із’їжджаються...
В деяких місцевостях України дівчата ходять по селах з вінками на голові. Вінки в’ють з конвалії, незабудьок, васильку, чебрецю, вплітають і полин. Ставлять стіл під березою, а на стіл — випивку і закуску. Серед закуски завжди є смажена яєшня.

По деяких селах, переважно в східніх районах України, довго зберігався звичай завивати березку. Найповніший запис цього звичаю ми знаходимо в Терещенка з села Березівки на Саратовщині. В четвер із самого ранку дівчата печуть пироги, ріжні солодощі, готують яешню. В полудень починається головна дія. Подвір’я, куди дівчата зійшлися, чисто виметене. Посеред двору стоїть зрубана молода деревина, а під нею — горщик із водою. Дівчата ходять по дворі або сидять на лавах, на призьбі... Кілька хлопчаків тримають у руках заготовлену їжу, а інші — відра з пивом на палицях. Одна з дівчат відділяється від гурту, підходить до дерева й перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню... З її голосом з’єднуються голоси інших. Ворота відчиняються і весь гурт, оточивши дівчину з деревом, рухається по вулиці в напрямку до лісу. В лісі розстеляють обрус, ставлять їжу і питво. Сідають навколо й починають їсти й пити. По закінчені пиру дівчата розсипаються по лісі й вибирають одну з березок для завивання на ній вінків. Якщо дівчат багато, то вибирають кілька березок такої величини, щоб можна було дістати гілля, стоячи під деревом. Розділившись по двоє, кожна пара з гілля берези в’є собі один вінок, не відриваючи гілок від дерева. Як вінок уже готовий, кожна пара кумується: одна одній через вінок дає жовту крашанку. Обмінявшись крашанками, цілуються крізь вінок. Після цього приступають до вибору старшої куми: скручують свої хустки, кидають їх вгору і чия хустка підлетить вище, та з дівчат і буде старшою кумою.

Після завивання вінків дівчата повертаються в село. В неділю, в день Тройці, дівчата йдуть у той самий ліс, де завивали вінки, щоб знову розвивати їх. Кожна пара оглядає свій вінок: чи ще свіжий, чи вже зів’яв? По цьому судять про своє щастя, чи нещастя2. Про це співається і в пісні:
Пусти мене, мати,
У гай погуляти,
До білої березоньки,
Про щастя спитати... »[3]
В Білорусі на другий день Зеленого тижня, в березових гаях, дівчата в’ють вінки, а потім їх розвішують по деревах, співаючи:
Русалочки, земляночки,
На дуб лезлі, кору гризлі,
Звалилися, забилися, —
Тройця!
Завивши вінки, дівчата стрибають під деревом, і б’ючи в долоні співають:
Ми вінки завивалі,
Ми горелочку попівалі,
І яічніцу поєдалі...
На ознаку дружби обмінюються перснями. Потім старша з дівчат сідає на землю, її накривають хусткою і, ніби, припинають до забитого в землю кілка. Вона робить вигляд, що заснула. В цей час дівчата, взявшись за руки, танцюють навколо «сплячої русалки»; раптом «русалка» прокидається, підстрибує високо вгору й скаче в танці, б’ючи дівчат по руках. Піднімається сміх, жарти, а потім починається частування вином. Частування супроводжується музикою4.

В неділю, в день Тройці, дівчата ворожать про довговічність батьків, сестер, братів і наречених. Ворожіння відбувається при розвиванні вінків: чий вінок ще не засох, тому довго жити. Отже, вінки були сплетені на батька, матір, сестру, брата й нареченого. Зів’ялі вінки кидають у воду: як попливе — щастя, а як потоне — біда!

На Харківщині та на Полтавщині в Зелений тиждень дівчата водили колись «тополю»; для цього вони збиралися до гурту, вибирали з-поміж себе найвищу на зріст дівчину, яка й повинна була зображати «тополю». Дівчина піднімала руки догори, з’єднувала їх над головою; на руки їй надівали намисто, стрічки, барвисті хустки, — все це так було рясно поначіплювано, що з-під тих оздоб голови майже не було видно. Груди і стан теж оздоблювалися різнобарвними хустками. Та не завжди «тополя» мала зв’язані руки й не завжди піднімала їх догори над головою; частіше біля пліч прикріпляли дві палички, а над головою їх зв’язували під гострим кутом, і вже на ці палички чіпляли барвисті оздоби.

Вбравши так «тополю», дівчата водили її не тільки по селу, а й по полях, де в той час колосяться жита. Зустрівши людей, «тополя» їм низько вклонялася, а господарі частували дівчат і давали подарунки «тополі на стрічки».
Водячи «тополю», дівчата співали:
Стояла тополя край чистого поля;
Стій, тополенько, не розвивайся,
Буйному вітрові не піддавайся...[5]
В Пінському повіті, в Білорусі, теж у Зелений тиждень, дівчата водили «куща». Ролю того «куща» грала дівчина, з ніг до голови уквітчена зеленим гіллям і квітами.
Водячи «куща» від хати до хати, дівчата співають:
Привели куста
Да й из зельоного клону;
Дай нам, пане,
Хоть по золотому,
Да выкоть, пане,
Три бутылки горілки ...
Далі йдуть пісні про майбутнє весілля, або про побажання доброго врожаю[6].
Подібний звичай є тепер, чи був ще донедавна, і в інших європейських народів. Так, у хорватів і словінців у день весняного Юрія хор молоді водить з собою хлопця, що з ніг до голови покритий зеленим гіллям. Водять таку заквітчану постать теж естонці, вони називають його «Мауо», німці — «Fustige mai», а чехи — «Зеленого Юра»[7].

Клечальна субота
На передодні дня святої Тройці, в суботу ранком, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер і. татарське зілля. Ввечорі цього ж дня квітчають свої хати зеленим гіллям клену, липи, ясеня та осики. Перед дверима будівель, на воротях, а також і в загороді, де ночує скот, ставлять гілля зеленої осики.
Гілля й молоді деревця, зрубані в цей день для оздоби двору й хати, називаються клеченням, а весь тиждень перед святою Тройцею,— клечальним, зеленим або русальним.

В клечальну суботу вносять на ніч до хати зрубану осичку, а ранком дивляться: якщо листя залишилося зеленим, хоч би й зів’яло за ніч, — всі в родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє, то буде мрець у хаті[8].
«В задушну суботу вечором ідуть парубки і ґазди... рубають галузи з лип і мають хижі і весь будинок. Вінці закладають худобі на роги в задушну суботу по полудні. Так замаєна худоба іде вечором домів»[9].
«У селі всі хати ще звечора вбиралися зеленим гіллям. Стріхи хат у нашому селі квітчали кленом і листям лопухів. У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечанні. Не квітчати хату — було гріх»[10].
«Квітчаємо, було, хату в суботу ввечорі: за ікони бузку, васильку накладемо... Засвічуємо лямпадку перед образами, або свічку запалимо. Долівку посипаємо татарським зіллям, чебрцем, канупером, полином, — воно й пахло добре, і гарно було. Жили, як люди...»[11].
Часом за клечанням доводилося ходити в ліс, чи в діброву, десь далеко; йшли разом з одного села цілими гуртами й тоді такі походи, звичайно, оберталися у веселу забаву. Так, Терещенко пише, що йому не раз доводилося бачити, як натовпи людей поверталися з лісу напередодні святої Тройці, несучи цілі оберемки зелені; співали, вигукували і навіть танцювали[12].

Подібні звичаї відомі і в багатьох інших європейських народів. Так, в Данії, Швеції й Норвегії «Йшли в ліс, — як пише один данський фолкльорист, — і кожний ламав собі квітуче гілля. Навантажена зеленню молодь зі співами й веселими вигуками, під звуки сопілок і бубнів, відбувала свій урочистий похід. Здалека чути було наближення такого походу й здавалося, що весь ліс рухається до міста». Подібні звичаї були і в Німеччині[13].

В Англії в XVI-му і XVII-му століттях першого дня травня ранком хлопці й дівчата з музиками і співами йшли до лісу й теж ламали гілля, збирали квіти, а повернувшись додому, квітчали двері й вікна своїх будівель.

З цими європейськими звичаями цікаво порівняти й індійські звичаї. Так, у Гіндукуші, на початку дощового періоду, коли відбуваються посіви, з села посилають двох дівчат, щоб принесли з лісу гілку священного дерева чілі (chilli). Прийшовши до лісу, дівчата обливають дерево вином і олією; після цього відламують від нього гілку. Цю гілку вони приносять у село й кладуть на камінь, на березі струмка. Починається жертвопринос перед священною гілкою. Звичайно, для цього вбивають цапа. Після жертвоприносу відбуваються танці й народні ігрища.

В Інду-Куші, після врочистого принесення жертви священній гілці «чілі», чоловіки повертаються додому й перед тим, як переступити поріг, вступають у коротенький діялог з дружиною, яка є в хаті. Дружина питається його, що приніс зі собою господар хати? Чоловік відповідає, що він приніс хліб, худобу і дітей; тоді його впускають до хати й він вносить у дім гілку священного дерева[14].

Як бачимо, внесення гілки священного дерева з лісу в село, а потім і до хати, — відбувається в індійців з особливими врочистостями і має на меті забезпечити врожай хліба і плодовитість тварин. Дуже ймовірно, що й наші звичаї — вносити зелень в село, а потім до хати, — теж колись були зв’язані з накликанням багатства і врожаю.
* * *
Стародавні слов’яни, наші предки, молилися деревам, а особливо дупляним; поклонялися березам, липам, дубам. Під захистом предковічних лісів слов’яни виконували свої таємничі обряди. Крім того, вони мали священні дерева на полях, дорогах і поміж селами. Найсвятішим вважався старий дуб; ніяка жертва не була принесена без того, щоб не оздобити її гіллям священного дуба. Найважливіші обряди виконувалися під дубами або липами. У наших сусідів, стародавніх германців, навіть суди відбувалися під липами; у прусів під липами запалювалися вогні в честь бога весни Ліґо; у литовців липа була присвячена богині Лайлю. Західні слов’яни своєму верховному богові присвячували дерево ясень. У чехах, вже після введення християнства, ще довго існував звичай шанувати священні дерева, на Зелені Свята нарід ходив до тих дерев відбувати жертвопринос. Князь Брячислав ці обряди знищив у році 1093-му, та проте ще й досі існує звичай у тій країні — на Зелені Свята збирати квіти й плести вінки; це, звичайно, роблять дівчата. В четвер у зелений тиждень і наші дівчата йдуть у ліс, на поля та в левади, збирають квіти та завивають вінки.

Вінки, як оздоба, — це теж залишок звичаїв стародавнього світу. Грецькі й римські жреці накладали собі на голови вінки під час жертвоприносу. Вінки були сплетені з тих дерев, які присвячувалися божествам. Звідси пішов звичай увінчувати дубовими вінками відомих, заслужених людей, як от переможців на олімпійських грах; тих, що осягнули великих успіхів у мистецтві, чи в науці та в громадських доброчинствах. Після смерти пам’ятники й могили цих людей обсипалися квітами й обкладалися вінками. Отже, за великі успіхи та доброчинства рівняли людей з божествами; увінчаний лаврами муж таким чином вважався надприродньою істотою.

Вінки в українських народніх обрядах також є символом великої пошани, а також і символом молодости й чистої, незаплямованої краси. За народнім звичаєм дівчина, що втратила невинність, не може одягнути на голову вінок. Крім того, вінок з живих квітів, за народньою уявою, — це оборона від злої напасти.

Клечальна неділя, або П’ятидесятниця
Неділя Зеленого тижня називається клечальною неділею, або П’ятидесятницею — це п’ятдесятий день після Великодня.

Ось як описує Олександер Терещенко цей святковий день в українському селі середини ХІХ-гo століття. «Там куди не подивишся — все і скрізь зеленіє. Біля порога хати поставлені зелені дерева; перед вікнами — зелень, тини також уквітчані зеленим гіллям. Увійдеш у білу чисту хату — і там запашна зелень. На покутті стоїть зелене кленове дерево, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатеркою. На столі хліб-сіль, за образами — бузок і гвоздики; на стінах і на стелі теж бузок і гвоздики. Долівка встелена травою, а серед трави є запашний чебрець і гіркий полин від чародійства. В полив’яних горнятах і глечиках, що стоять на вікнах і на столі, красуються пивонії, лілеї, фіялки, пижма і боже дерево. Перед іконами жевріє лямпадка або воскова свічечка, тьмаве світло якої ледве пробивається крізь густу зелень рослинности. Все це навіває на серце й почуття радости, і почуття благоговіння.

Випаливши в печі та попоравшись, що треба в хаті, мешканці села вбираються в святковий одяг; потім сідають по лавках і, склавши руки, з чистою набожністю чекають благовісті. Вдарив дзвін, всі повагом встали і перехрестилися. Дзвін пробив тричі: народ зашумів, засуєтився і повалив до церкви. Біліють сорочки, радують око барвисті запаски, іскряться дукати на запалених сонцем дівочих шиях, блищать кольорові намиста, розвиваються по вітру барвисті стрічки, вплетені в коси дівчат. Дівочі голівки, крім стрічок, уквітчані ще й барвінком та іншими квітами. В руках кожної дівчини жмутик полину, барвінку і любистку.

Парубки в чорних і сірих суконих свитах, підтягнені червоними, зеленими, чи білими поясами, в чорних і сивих смушевих шапках, з суконими або плисовими верхівками; ідуть чинно, весело ступаючи. Всі вони, порівнявшися з поважними людьми, скидають перед ними шапки, а ті вітають їх:

— День добрий, будьте здорові з святою неділею!

Старші люди одягнені простіше, але теж чисто і охайно. Набожність просвічується в їхніх лицях; до церкви вони наближаються поважним, рівномірним кроком.

Жінки похилого віку, в білих довгих свитках, з намітками на голові, ідуть скромно, подаючи собою приклад дітям і внукам.

Після обідні піднімається радісний шум і говір. В стороні стоїть висока тичка, яка знизу догори увита зеленим гіллям і квітами; біля тої тички насаджені в коло кленові, липові та березові деревця. Сюди сходяться веселі гурти молоді, роздаються пісні й починаються хороводи. Веселощі продовжуються до темної ночі»[15].

В Україні існував звичай — у день П’ятидесятниці, після літургії, йти хресним ходом до криниць і кропити їх свяченою водою. На зворотному шляху священик обходив усе село й теж кропив свяченою водою; ті з прихожан, які бажали повного посвячення своїх будівель, виносили до воріт стіл, покривали його скатеркою, а зверху клали хліб-сіль. Священик зупинявся біля такого столу і, прочитавши євангеліє, заходив до хати й кропив свяченою водою всі стіни, а потім ішов і кропив усі інші будівлі, що були в господарстві. Таке посвячення домів, криниць і господарських будівель було зв’язане з віруванням селян в існування русалок[16].

Про вірування в «криничних русалок» згадує Терещенко, він пише, що в Новгороді Сіверському було джерело, яке називалося Ярославове, і криниці: Заручейська і Сухомлинська. За народнім віруванням, під час Зелених Свят там сиділи русалки, які називалися «криниченьки»[17].
Про шанування нашим народом Зелених Свят навіть під совєтською окупацією свідчать такі оповідання:
«У нас на Київщині Тройцю селяни шанували й тепер за советів; квітчали в хатах клечанням, маїли хату знадвору, молилися Богу, бо це вважалося велике свято і його люди шанували»[18].
«Дорогий Брате, ми Зелені Свята відсвяткували, як колись; хату й подвір’я обмаїли шуваром, але радости тієї не було...[19].

Русалки
Весною, як тільки вкриються травами луки, розпустяться верби й зазеленіють поля, тоді «з води на берег виходять русалки».

За народньою уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки-вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю.

Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле знекрівлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава; стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілей. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчини пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть в своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно.

З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви. Часом русалки бігають і по полях, засіяних житом; плещучи в долоні, вигукують: «Ух, ух !... Солом’яний дух!» Від клечальної неділі

починаючи, русалки вигукують і в лісах та сміються, аж хвиля по лісі розходиться. Часом русалки розпалюють вогні, що горять над могилами, в дібровах і лісах.
В одній з русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок «намітки, а в дівчат сорочки:
Сиділа русалонька на білій березі,
Просила русалка у жінок намітки:
«Жінки-сестрички, дайте намітки:
Хоч не тоненької, аби біленької».
Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка у дівчат сорочки:
«Дівчата-сестрички, дайте сорочки,
Хоч не біленької, аби тоненької».
В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його ніби русалки брали собі на сорочки. Ба більше: на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. В русалчин тиждень не слід кидати лушпиння з яєць, бо як потрапить воно на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям. Не можна сіяти муку просто в діжу, бо буде багато русалок.
 
В русалчин тиждень ніхто не відважується купатися в річці, хібащо київські відьми, бо лише самі вони не бояться русалок. В Зелений тиждень, у четвер, ніхто не повинен працювати, щоб не розгнівати русалок; щоб вони не попсували домашньої худоби, птиці й усього господарства. Цей день називається — Русалчин Великдень; ранком, як тільки зійде сонце, дівчата йдуть у поле «на жита» й беруть із собою хліб із житнього борошна, окремо для цієї оказії спечений; міситься той хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок, — «щоб жито родило».

Крім того, дівчата в цей день ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток, і там у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб ті насилали їм багатих женихів. У тих вінках, як думають дівчата, русалки бігають по нивах і в лісах.

Починаючи з четверга Зеленого тижня, дівчата не йдуть у поле поодинці, і не купаються в річках, — «щоб русалки не залоскотали». Дівчата носять при собі полин і любисток, бо цього зілля бояться русалки. Якщо доводиться брести у воду, то спершу треба накидати полину, чи любистку, і тільки тоді вже можна заходити в воду.

За народнім віруванням, у цей день русалки виходять на поверхню землі й дивляться, чи шанують люди їхню пам’ять. Якщо хтось у цей день займається роботою в полі, то русалки заважають працювати й насилають на посіви якесь лихо, а ті, хто шанує це свято, надіються, що русалки будуть берегти їхні поля від шкоди.

В цей день селяни варять просто неба різноманітні страви і взаємно частуються. Господині поливають молоком шлях, чи стежку, де ходили їхні корови до водопою, або в поле на випас. На межах полів господарі кладуть, бувало, по шматку хліба для русалок.

Серед русалок є й лоскотниці — це душі дівчат, що померли зимою; вони з’являються на полях і до смерти залоскочують дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них.

Напередодні Тройці не можна дівчатам ходити в ліс, бо там їх можуть зловити русалки й питати: «Полин, чи петрушка?». Якщо дівчина скаже «полин», то русалка на це: «Сама ти згинь!» — і відпустить, а як скаже дівчина: «петрушка», то русалка: — «Ти ж моя душка!», — і залоскоче дівчину до смерти.

Та не завжди русалка так розмовляє з дівчиною, — іноді вона шукає розуму в дівчини, задаючи їй три загадки, як про це співається в пісні:
Ой, біжить біжить мила дівчина.
А за нею та русалочка:
«Ти послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки.
Як угадаєш — до батька пущу,
А не вгадаєш — до себе візьму:
— Що росте без кореня?
— Що біжить без повода?
— А що цвіте без цвіту?
Панночка загадку не відгадала,
Русалка панночку залоскотала.
Часом трапляються дівчата, що відгадують такі загадки:
— Камінь росте без кореня,
— Вода біжить без повода,
— А папороть цвіте без цвіту![20]
Така дівка й без полину може не боятися русалок.
В Русалчин Великдень, у четвер, русалки виходять з води, бігають по полях та городах, розшукуючи своїх матерів. Якщо родичі не поминали їх у суботу, то впіймавши свою матір, русалка починає лоскотати її, примовляючи: «За те тебе лоскотала, що мене не поминала!» — і може залоскотати до смерти. В цей день красять яйця на жовтий колір і роздають їх дітям[21].
Н. Заглада, описуючи побут селянської дитини, подає цікаві відомості про те, як діти уявляють собі русалок. Авторка пише: «Дівчата носять полин на хресті, на намистах, щоб видно було. Вони кажуть: «Якщо русалки побачать полин, то втікають від нього». Дівчата обов’язково беруть свіжий полин. Ще беруть пахучу лепеху. Хлопці беруть у кишені, дівчата — в пучечок пахучу лепеху[22], шовкову траву[23], любисток[24], м’яту холодну[25]; це носять із собою в руці. Уявляють собі, що русалки цього бояться. Переважно носять це на перший день Тройці та ще після цього два дні. Як Троєцькі свята минуть, то це лишають: «Пройшло» кажуть, і вже не носять з собою. Кажуть діти: «Як би цього не взяти, то русалки нападуть і залоскочуть».

Тепер у Троїцькі дні лякають діти дітей (пастухи). Наприклад, один заходить у жито, якщо це на полі, а якщо на лузі, то в траву, або під кущ; переодягається в білу одежу, залазить у траву, підходить ближче до дітей і кричить: «Ой-ой-ой, матінко!» А інші кричать грубим голосом: «Ой-ой, Боже!» — наче стогне, і діти лякаються; займають худобу і женуть на чисте місце, в поле. Або залазить котрийсь хлопець під кущ чи в траву й починає співати:
Коли б мені не хрест,
Коли б мені не полин,
Я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
Я б тебе ха-ва-ва.
Коли б мені не пісок,
Я б тебе на часок.
Або:
Тала, лала бух, бух,
На камені дух, дух.
Коли б мені не любисток та полин,
Та йди к бісу із ним.
Коли б мені не любисток,
То я б тебе за намисто.
Коли б мені не полин,
То я б тебе задавив.
Коли б мені не трава,
То я б тебе хавава.
Коли б мені не м’ята,
То була б тобі тут хата.
Діти між собою розмовляють про русалок, кажуть: «Чого русалки хреста бояться?» А друга дитина каже: «Мій батько (або мама) казали, що вони з нехрещених дітей, які померли на Троїцьких святках, того русалки бояться хреста, що вони нехрещені».

«Чому вони пахучої трави бояться: любистку, полину, лепихи?» Тому, що та трава для хрещених людей дуже пахуча, а для нехрещених — смердюча.

Діти питають: «А де русалки живуть?» Інші відповідають: «У житах, у воді!» Кажуть: «На Тройцю в жито не можна ходити, бо там русалки. Не можна купатися, бо в воді русалки». Бувало питають діти: «Ну, в житі і в траві русалки, як люди... а в воді які вони?» А друга дитина каже: «Мій батько казав, що бачив у воді такі здорові, як яблука, качаються в воді; як підеш купатися, то ті яблука під боки тебе штовхають і залоскочуть на смерть».

Діти на Троїцьких святках щавлю не рвуть, бо бояться русалок, щоб у траві не залоскотали. Вони щавель ходять рвати перед святками, в суботу, — тоді вони відразу на всі святки наривають.
Діти уявляють собі русалок так, що вони ходять, одягнуті в білу одежу, так як прибирають людину на смерть, накривають наміткою і так вони в білому ходять, від голови до ніг покриті наміткою. Русалка така, як людина, лише біла, розпатлана (людина заплетена, а то розплетена), бігає по житі та й голосить, людей лякає. Тому років два, на перший день Тройці, покинула Д. у хаті хлопця та дівчину (ще не ходила, тільки лазила), а сама пішла трави жати теляті. Хлопець кинув дитину, а дитина полізла до цебра і там лосарки й залоскотали. Вона вбігла (чула, що кричало), а дитина раком у цебрі, неживе, та синє-синє... Пальці по всьому тілі було знати, що лоскотали. То Бог так покарав, що то празник, а вона пішла жати.

Якщо помре хтось на Троїцькі свята, то баби журяться. Якщо помре маленька дитина, то мати плаче і каже: «Боже мій, ти русалочкою будеш і не зійдеш за ними, за великими; тебе будуть там щипати, лоскотати»[26].

«Русалки ще уявляються семилітніми дітьми, — це душі дітей, які померли нехрищеними. Протягом семи років, до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а в день Тройці і Духів день просять собі хреста: «Мене мати породила, нехрещену положила». Якщо хтось із християн почує цей голос, то мусить сказати:
«Іван та Марія! Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь»,—
і кинути рушник, чи бодай хустку, тоді душа такої дитини піде до раю й русалкою не буде. Якщо ж до семи років отак не буде охрещена, то йде в русалки. Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розв’язуванні загадок...»[27].
Русалками стають діти, померлі нехрещеними або ті, що народилися неживими, а також і утоплені. Таких дітей хоронять під хатнім порогом, або під верхом[28]. Під порогом хоронять частіше, ніж в іншому місці, бо душам тих немовлят, що зариті під порогом, на тому світі буває легше; їх хрестять і люди і піп, коли йде з хрестом, або молитву давати, переступаючи через поріг[29].

«В Україні є повір’я, що діти, які померли без хрещення, обертаються в мавок, супутниць русалок. Злі духи мучать цих немовлят, і тільки на Зелені Свята вони вільні від тих тортур. До семи років душі немовлят літають у повітрі й жалібно просять, щоб їх охрестили». Далі: «Свята неділя — день мавок; в цей день вони виходять з води повеселитися, гуляти й ховатися в траві, в житі та в городі... Що ж то за мавки? Маленькі діти, які померли нехрещені. Душі, після їх смерти, переселяються жити в ріки та озера, де вони плавають золотими рибками. Іноді вони обертаються в дівчат і показуються на березі, манять до себе перехожих, а коли хто наближається до них, тоді вони ховаються в воду. Бувало, що мавки заносили з собою на дно річки хлопців, з якими вони люблять бавитися[30].

«Потоплі під час купання дівчата, а за другими, безперечно пізнішими варіянтами, — померлі нехрещені діти, — перетворюються в мавок, або русалок»[31].

На Гуцульщині нявки «по безводних далеких недеях розводять свої безконечні танки»[32].
Подібні вірування ми знаходимо в сучасних греків; грецькі телонії й чудесні жінки нагадують наших мавок. Телонії — це теж діти, які вмерли без хрещення; вони виходять з пекла і живуть у ранкових туманах. Мати чує голос свого немовляти в шумі південного вітру, і для заспокоєння тіні курить ладаном перед образом Божої Матері, і той образ оздоблює білими ризами. Цілих сорок днів після Великодніх Свят душі телоніїв літають над запашними луками у вигляді барвистих метеликів, бджіл і комах; вони харчуються соком квіток[33].
Подібні вірування є і в інших європейських народів.

У всіх мешканців Европи з давен-давна були відомі русалки, тільки під різними іменами. Так, у Німеччині вони називалися водяні німфи (wasser-nymphe) і дунайські діви; в Англії — морські дівчата (seamaid) і теж Water-Nymph; у литовців — дугни, вундани і вілії (від ріки Вілія) та німнянки (від Німан). У скандинавських народів нараховується аж дев’ять різновидностей водяних дів: Himiuglofa, Dufa, Hadda, Hefridg, Udur, Hroun, Bylgia, Вага і Kolga; в Польщі — свитезянки (від озера Свитезь), а в Сербії — віли, що живуть у горах, в скелях і на берегах рік та озер; в уяві сербів — це молоді, дуже гарні дівчата в білотканій одежі, з довгим волоссям, що хвилями розвівається по спині і пишних грудях; шкоди вони ніякої людям не роблять, а при нагоді ще й допомагають девчому. Серби, звичайно, красуню порівнюють з вілою: «Вона чудова, як гірська віла», — кажуть вони про дуже гарну дівчину. Віли мають і деякі обов’язки: вони збирають хмари, готують блискавку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють коло; буває й так, що віли пророкують людям майбутнє. Отже, сербська віла — це ідеальний образ жінки.
В Европі майже до кінця XVIII-го століття твердо вірили в існування русалок. Як свідчить Терещенко[34], барон Волвазор запевняв, що він сам бачив, серед білого дня, водяну жінку, що вийшла з ріки Лайбах і затягнула у воду дитину. В північній Шотляндії, як повідомляв «Вђстникъ Европы» за 1809 рік, доктор Турель і вчителъ Мойро два рази бачили в Репмансі голу жінку, яка, сидячи на морському березі, розчісувала свою довгу косу.

В усіх поганських релігіях вода була об’єктом обожнювання. Послідовники вчення Заратустра воду, окрім світла, визнавали за найчистішу життєву силу. Єгиптяни під ім’ям води розуміли саму Ізиду, і посуд з холодною водою був у них символом воскресіння Озіриса. Греки приписували воді воскресальну силу; у них народилася з води Афродита — всеохопна любов. Вода у греків мала цілющу силу, і таку ж цілющу силу вода має і в наших укр. народніх віруваннях. Серед слов’янських народів, у Богемії і в Польщі, шанували воду під ім’ям «дзівани», а в балтицьких слов’ян під ім’ям «дђвы» і храм її був в «Дђвинђградђ», що його німці перейменували на Маґдебурґ (Magdenburg, Madchenburg [35]). В лужичан збереглося повір’я, що в місячні ночі бігає з собаками по лісі «дђвона» і лякає звірів [36], а в нас, як ми вже бачили вище, русалки і мавки бігають по лісах, гаях, дібровах. У нас русалки часом називаються «дніпровими дівчатами», як от у Шевченка.
І не зчулась, як зустріли
Дніпрові дівчата...[37]
Отже, вірування в існування русалок — це є загальне вірування всіх європейських народів.

Проводи русалок
У «Десятий понеділок», на перший день Петрівки, а часом і на Вознесения відбуваються проводи русалок — це спеціяльні обряди, щоб тих русалок позбутися. В ці дні дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід — тризну в честь русалок. Після тризни дівчата ходять по полях з розплетеними косами і вінками на голові, співаючи проводи русалкам:
Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой, там Галиночка гуляла,
Жемчуг-намисто обірвала.
Ой, туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати,
Жемчуг-намисто збирати.
Не зсідай, нелюбий, з коника,
Не з тобою гуляла,
Намисто порвала.
Ой, туди їхав миленький,
Став з коника злізати,
Намисто збирати.
Збирай, збирай, миленький,
З тобою я гуляла,
Дороге намисто порвала [38].
В сусідній із нами Білорусі, в Могилівському повіті, обряд проводів русалок зберігся повніше; там на перший день Петрівки, над вечір, дівчата плетуть собі вінки і вибирають з-поміж себе русалкою найкращу, високу дівчину, її вбирають квітами й стрічками. Вечором, коли вже зійде місяць, дівчата в білих сорочках і намисті, з розплетеними косами і вінками на голові, беруться за руки й довгим ключем ідуть за село на поля. Попереду йде русалка. Дівочий ключ рухається так, як у хороводі: перша пара піднімає руки і робить ворота, під якими, схилившись, проходить увесь ключ. Вся ця процесія супроводжується русалчиними піснями, в яких співається про те, що русалки просять у дівчат сорочки, а в жінок — намітки.

Прийшовши в поле, дівчата розкладають вогнище і стрибають через нього, як на Івана Купала. До дівчат приєднуються й хлопці. В кінці забави дівчата спритно й несподівано кидають свої вінки на хлопців, а самі розбігаються. В цей час русалка ніби намагається когось із дівчат спіймати. Якщо зловить, то полоскоче й пустить, а потім і сама повертається додому в село [39].
Буває й так, що русалку не вибирають з-поміж дівчат, а роблять її з соломи. Солом’яне опудало одягають в жіночу сорочку й гуртом несуть у поле, на жита. Там, в житі, з опудала стягають сорочку, розривають його на шматки, а солому розсівають по полі.

Як бачимо, скрізь і у всіх випадках проводи русалок відбуваються в полі, на житах. Тут, очевидно, не важко догадатися,

що колись це робилося для того, щоб накликати ліпший врожай збіжжя на полях, але пізніше та головна мета обряду забулася; проводи русалок, якщо вони ще десь відбуваються, є ніщо інше, як гарна і весела забава дівчат.
Поминання мертвих
 
У багатьох слов’янських народів зелений тиждень ще має назву русалії; так, у болгарів — «русальницы»; у сербів і хорватів — rusalje, rusalji; у словінців — risale; у словаків — rusadje; у чехів — rusadle. По-словінському risalcek навіть стало назвою місяця травня. В основі цієї термінології лежать греколатинські Rosalia, Rosaria; dies Rosationis, dies Rosarum — свято рож [40].

У нас в Україні слово «русалії» відоме ще з ХІ-го століття; вже в начальному літописі під роком 1067 «роусальи» згадуються поруч із «скоморохы» і «гоусльми». Іпатівський літопис про русалії згадує вже кілька разів, під роками: 1174, 1177, 1195 і 1262, а в слові і житії св. Ніфонта після перелічення різних атрибутів народніх розваг, говориться: «И нарекоша игры тђ русалія». Докладніший опис цих ігор знаходимо в «Стоглаві», де говориться таке: «У троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі й жони на жальниках (могилах) і плачуть на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скомарохи, гудці і перегудниці, люди, перервавши плач, починають скакати, танцювати і в долоні бити, і пісні сатанинські співати».

У стародавніх римлян свято рож, Rosaria, мало ще й другу назву — «Parentalia» — свято предків. Ці два поняття в’язалися між собою тому, що був звичай у день поминання предків гробниці й могили мертвих встеляти квітами.

Поминальний характер русалій лежить в основі й віруванні в русалок: на душі померлих перейшла назва свята. Лишається тільки не зрозумілим, чому покійники стали уявлятися тільки в жіночих образах, чому характеристичною рисою їх стала жіноча краса: довгі розплетені коси, бліде обличчя, гнучкий дівочий стан; або в образі дітей — мавки?

Ми бачили, що навіть клечання, зелене гілля, за народнім віруванням, в’яжеться з мертвими предками: «У нас говорили, що то душі померлої рідні приходять до хати й ховаються в клечані» (Чернігівщина, див. вище).

На Зелені Свята починають квітувати жита, а за народнім віруванням, в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. В стародавніх мешканців Европи, а зокрема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за найнебезпечніший період; люди боялися, щоб із цвітом чогось не сталося злого. Мертві ж предки — це охоронці інтересів свого роду, за стародавнім віруванням, і ось до них у цей небезпечний час живі зверталися, їх поминали, їм приносили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. Ось так здавніх-давен встановився звичай поминати мертвих родичів у час Зелених Свят.

У «Зелену суботу» здавна існує звичай поминати самогубців та ще тих, що згинули без вісті десь на далеких дорогах, в чужих невідомих краях, а таких у нас в Україні завжди було багато. Були це переважно козаки, а пізніше вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь, волю і славу своєї батьківщини — України.

- - - - - - -

1 Тракія — це південно-східня частина Балкану, розділена поміж Туреччиною, Болгарією та Грецією (тепер Румелія і східня частина Македонії).
2 Терещенко, 1848, VI, стор. 167.
3 Петрів Н. Стор. 39.
4 Терещенко, VI.
5 Вперше цей звичай описав проф. Харківського у-ту Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Див. Снегирєв, «Прост.», IV, 1838. Подібний звичай описав Семонтовський з Полтавщини в «Маяку» за 1843.
6 Булгаковський «Пинчуки», том XIII, вып. 3, стор. 55.
7 За Ан., стор. 209.
8 Чубинський, ІІІ.
9 Матер, до укр. етнології, III.
10 Зап. від Сем. Дихтяра з Чернігівщини.
11 Записано від Марії Г-ко з Уманщини.
12 Терещенко, IV, 1848.
13 Die alten nordischen Fruhlingsfeste. Nach dem Danischen des Trojels-Lund, von Poestion, Z. f. Vk. Bd. Ill (1891), s. 464-465.
14 Biddulph Tribes of the Hindu Koosh op. 106 et sq. наведено у Frazer Golden Bough, I, p. 71-72; наведено і в Аничкова I, стор. 155.
15 Терещенко, IV, 1848.
16 Н. Петров, «Труды», 1871.
17 Терещенко, 1848, IV.
18 Зап. від Марії Т-ко з Київщини.
19 «З дому неволі», «ШП» за 30 червня 1963, ч. 26.
20 Чубинський, III, стор. 186.
21 Иванов В. В. «Жизнь и творч. крест. Харк. губ.», 1898.
22 Або татарське зілля — Acorus calamus L.
23 Або ковил пір’їстий — Stipa pennata L.
24 Levisticum officinale.
25 Mentha piperita L.
26 Н. Заглада, cтop. 146-147.
27 Н. Петров, стор. 36.
28 «Верх» — димова труба в сінях, комин.
29 Записав від С. Я-ко з Харківщини — О. В.
30 Терещенко, «Семик», 1848, VI.
31 Хв. Вовк, стор. 174.
32 М. Коцюбинський, «Тіні забутих предків».
33 «Вђстникъ Европы», 1827, И. 7. Наведено у Терещенка, 1848.
34 «Быть рус. нар.», IV, cтop. 126.
35 Crauz, Histor. ecclesiast, у Терещенка, IV, стор. 126.
36 Grim, Deytsch. Mytholog., s. 706.
37 Т. Шевченко, «Русалка».
38 Чубинський, III, стор. 189. З рукописної збірки П. Куліша.
39 Шейн П. В., «Материалы», том І, ч. І, стор. 199. Нав. у Проппа «Рус. аграрные праздники», 1963, стор. 79.
40 Tomaschek, Über Brumalien und Rosalia, s. 377-379 (1869); Аничков, I, cтop. 301.

Джерело: Олекса Воропай “Звичаї нашого народу”

Зелені свята

Немає коментарів:

Дописати коментар